Криза трьох років
Ви знали, що кризи бувають не тільки економічні й політичні, а й вікові? Якщо давати визначення отій життєвій кризі, не зазираючи у підручники з психології, а описуючи поведінку своєї дитини, то це дуже жахливі відчуття, коли тебе абсолютно не задовольняє нинішній стан речей, але новий ти ще не опанував, от і дратуєшся – і мучиш інших. Маю честь приймати кулі через дві кризи – трьох років і початок підліткової. (Щиро радію, що то тільки початок і до середини підліткової мине пік отої меншенької)
За час життя у кризах, звісно, досвіду мені трохи додалося. Головне при вікових – маємо час підготуватися, коли діти ще малі і періоди незадоволення їхні – ще теж «невисокого зросту», хоча з нормальною підзвучкою. «Я хочу компотууу! Уууже хочу! Я хочууу, щоб мама дала мені компоту! Ні, я хочу компоту тільки від мамиии!» – трирічного Ромашика вже й називати так мило не хочеться, бо такі монологи властиві більш якомусь монстрикові. Він зазирає мені в очі, щоб дізнатися, чи можна ще далі бити по стіні маминої терплячості, і не думайте, що зупиняється, якщо бачить, що скоро вона трісне. Я серджуся, забуваю «рахувати до 5» і сварю, а потім згадую чарівний термін «криза 3-х років» і що вона десь навіть прирівнюється до підліткової. «Ой, ну хай трохи показиться», — заспокоюю себе, але поволі, щоб перезавантажити «нервове повітря», починаю розпитувати, що ж тобі, дитино, забаглося, чому тобі неприємно. Бо ж знаю, що йому із таким собою теж дуже-дуже некомфортно. Це як з дорослого життя, коли бісить усе і не знаєш, чого хочеш. І він таки не знає… Нарешті допомагає гумор. (Я взагалі зробила відкриття про те, як гарно мала дитина реагує на гумор, принаймні моя.
Ми, дорослі, ще маємо навчити дітей розрізняти, що їх мучить і як називається емоція такого стану.
Але то має бути щирий добрий жарт-гра, тільки не іронія!) Тож кажу, що тепер моя черга побути малою донечкою і зараз я буду у нього щось вимагати. Наприклад, щоби він спік мені Колобка. «Ромо, спечииии, ну, спечиии!» — прошу-вередую і смикаю його за край рукава, тут же бачу, як загоряються іскринками очі і вуста розтягуються в усмішці. Він уже побіг шукати, що може бути Колобком, а я думаю, що витратила якихось 5 секунд на перемикання його уваги, а до того хвилин 15 прислухалася, як назбирується роздратування від того, що не можна віддатися повністю одній справі… Дитячим світом править гра, ну і що поробиш – маминим іноді теж. Тільки мамин світ складніший, і його можна регулювати зусиллям волі, якою у малят ще й не пахне. Отож, як чуємо, що сердитість починає рости, наче дріжджове тісто, а призвідник лише підігріває атмосферу, – мусимо щось робити для себе й дитини, поки зопалу не надавали лупнів і не пошкодували про те. Умовляння, залякування і загравання – варіанти безперспективні. Залишається гра, в якій дитина отримує необхідну увагу, а ми – перепочинок від незрозумілого реву і часинку для думок. Бо ж три роки – то так мало, і те, що дитина робить свої геніальні висновки і ввертає в розмову дорослі слова, ще зовсім не означає, що вона дасть собі раду, коли їй стане сумно, тоскно чи дратівливо. Розумні люди пишуть: ми, дорослі, ще маємо навчити їх розрізняти, що їх мучить і як називається емоція такого стану. Навчити маємо і що з тим робити, щоб уміли радіти життю, а журилися «без фанатизму».
Думаєте інакше – з цікавістю послухаю. Поштова адреса є в газеті, а електронні — [email protected] або ж [email protected].
Оксана Коваленко, мама
