Волинянка, яка і цензора провчила, і секретаря райкому партії поставила на місце

 У 1974 році журналіст Ярослав Голованов розповів про Олексія Іванова. Це була публікація про учня Сергія Корольова, конструктора перших штучних супутників Землі, космічного корабля «Восток», місяцехода та автора книг «Старт завтра о дев’ятій» і «Первые ступени».

Я звернув увагу, що його герой у 1944–му звільняв Волинь у складі 29–го гвардійського Кубанського козачого полку. Відразу написав в архів Міноборони СРСР, але мені відповіли, що серед поранених і загиблих кіннотників Олексій Іванов відсутній. Та я його розшукав. Просто насправді його звали Івановський Олег Генріхович. Поїхав на зустріч з ним, і, відповідно, запросив його до Луцька.

Коли місто святкувало своє 900–річчя, я попросив його однополчанина Петра Маклакова, аби можновладців теж запросили. Уже вдома запитав свого гостя, чи можна про нього написати. Він погодився, і того ж дня я був в Анастасії Філатенко.

Матеріал довго не виходив, а коли з’явився на шпальтах газети, я прийшов у редакцію. Виявилося, що на публікацію накладав вето цензор, бо Анастасія Володимирівна, мовляв, розкриває велику державну таємницю своєю публікацією. Засміявшись, кажу їй, що ту інформацію про обставини приземлення Гагаріна розсекретили ще відразу після польоту. Сільські механізатори наввипередки тракторами перли до місця приземлення першого космонавта. Щойно Юрій Гагарін покинув кабіну, вони, розштовхуючи ліктями один одного, з матюками кинулися всередину. Витягали все: від бортових хронометрів до тюбиків із їжею. Коли на місце приземлення прибули Корольов з Івановським, то взялися за голови. Тиждень тамтешня міліція відловлювала любителів сувенірів і відбирала вкрадене.

То були солдатські вдови, яких доля довела до такої нужди. Односельчани за них заступилися, а Анастасія Володимирівна зробила публікацію.

Анастасія Володимирівна розповіла про свої митарства телефоном Олегу Івановському. Той сказав, аби цензор ліпше прочитав, що не можна, а що можна писати про нього, і дав декілька слушних порад. Підготувавшись, журналістка прийшла до того хранителя державних таємниць і він здався. Матеріал вийшов у номері за 7 жовтня 1985 року.

Пам’ятаю ще одну публікацію Філатенко, яка вийшла напередодні перших демократичних виборів до Верховної Ради. Якось один місцевий партієць їхав поблизу лісу. І потрібно було тому статися, що саме в той час дорогою йшли жіночки із хмизом. Коли райкомівська автівка порівнялася з «крадіями» соціалістичної власності, комуніст розпочав свою лекцію і змусив віднести награбоване назад. А то були солдатські вдови, яких доля довела до такої нужди. Односельчани за них заступилися, а Анастасія Володимирівна зробила публікацію. Матеріал став резонансним. Райком захищав свою честь, а народ наводив нові дані про їхні витівки. Хтось поінформував, що той секретар до своєї хворої матері послав машину «швидкої допомоги» за межі області, в той час як у лікарню немає чим відвезти породіллю.

Після цього факту «керівна і спрямовуюча сила» залишила журналістку у спокої. А партійний бос нардепом не став.

Валентин ЛЮПА, краєзнавець.