Щоб ці маки цвіли вам усе життя - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.20 € 26.81
Щоб ці маки цвіли вам усе життя

Невідцвітно яскравіють найкращі у світі квіти — подарунок від учнів у день розставання.

Волинь-нова

Щоб ці маки цвіли вам усе життя

Маків цвіт… Магічний спалах вогню, матеріалізований у тендітних пелюстках, що мають надто коротке життя. Їх непросто «дарувати» — ​осипаються ледь не одразу після того, як зірвані. Ними можна милуватися й дивуватись, коли вони густо «бродять» українськими житами та пшеницями, нагадуючи міфічні поля староєгипетських Фів. Вони століттями цвітуть на дівоцьких сорочках українок, закликаючи у вищих сил здоров’я, молодість та щедрий рід. А ще — ​червоногарячі макові пелюстки ніколи не осиплються в букетах натюрмортів та на полотнах відомих і не дуже відомих художників

Від маків у моїй квартирі веселіше влітку і тепліше взимку. Вони — ​на кожній стіні, на картинах різного розміру і в різних оправах. Та є серед них одна мистецька робота, яка не має конкуренції — ​на чисто–синьому фоні зеленолиста гілочка лапатого макового цвіту, над яким два ще не розкриті пуп’янки сусідують з молодою маківкою… Чи думав над символами юний художник, автор картини, семикласник Сашко Зінюк? Не знаю. Та до мене тут промовляє кожен штрих…

 Травневі дні збігали в турботах про завершення навчального року. Підсумкове оцінювання, диктанти, творчі роботи, важливі для остаточних результатів… А за вікнами — ​весняне раювання! Абрикоси й вишні — ​обліплені цвітом, заціловані бджолами. Фіолетові й білі бузки вибухнули рясними китицями і заполонили простір квітковим солодом. На клумбах зацвіли нарциси, тюльпани помалу розкривали яскраво–червоні бутони. І над усім цим неймовірно красивим видивом — ​синє–пресинє безкрає небо!

Ну як тут всидіти за партами! Раз — ​погляд на вчителя, двічі — ​за вікно.

— Дивись, дивись — ​метелик залетів!

Метелик тріп–тріп жовтими крильцями — ​наче сонячний зайчик ожив. І пропало навчання. Колись, у ранньому своєму вчительстві, точно б насварила, прикликала до порядку… А зараз, коли вже свої діти виросли — ​серце щемить у розлуці — ​ловлю бісики в дитячих очах, тішуся їхньою втіхою.

— Підходьте до вікон, діти, тільки не потовпіться. Вдихніть весняного повітря — ​і знову за парти, бо урок має часові межі.

Хвилина, дві… Гамір стихає, мої семикласники всідаються на місця…

Пора… Пора сказати щось таке, щоб не було те прощання надто болісним.

— Проаналізуємо творчі роботи! Кожне слово, в якому допущена помилка, вписуємо правильно, поруч вказуємо орфограму, наводимо кілька прикладів слів на те ж саме правило. Аякже! Якщо не зрозуміємо природу помилок, то так і будемо неграмотні… А тепер опрацюємо лексичні та граматичні викрутаси, допущені у творчих роботах. Отже, ділімо зошит на дві колонки — ​«Неправильно» і «Правильно», а на полях визначаємо тип помилок. Хто до дошки? Доручимо найграмотнішій — ​Оксанці Чабан? Прошу! Отож почали: «Два вчителя… Три учня… Бувші випускники… Ми — ​наслідки народу… Мистецтво зачіпляє струни…»

Оксана пише й коментує, інші допомагають, дивуються своєму незнанню («Я ж знав це!»), старанно записують у другу колонку правильні вислови. Коли ж прозвучало — «Прийшовши зі школи, мене чекав собака…», діти сміялися самі із себе так, що важко було втихомирити, врешті, перебудували речення і заспокоїлись.

— Добре, що відчули, в чому річ, — ​наголошую. — ​Думайте, пам’ятайте, що головну і додаткову дію в реченні виконує одна особа. Завжди уявляйте, про що пишете, висловлюйте думку ясно, повно, а тоді редагуйте і ставте розділові знаки. Зрозуміли?

Кивають головами, наче заспокоюють, що таки зрозуміли і будуть мудрішими, тихенько редагують запропонований текст. А тим часом учителька знову не може набратися духу, щоб сказати про швидке прощання — ​не просто на час канікул, а назавжди. Мине ще тиждень — ​і вона має покинути це місто, цих школяриків, до яких за три роки приросла душею. Гладила поглядом голівки, що нагнулися над партами в розмислах про Слово. Іноді хлопчики та дівчатка поблискують поглядами, запитують, просять допомоги…

… Вони не були вундеркіндами чи винятково талановитими дітьми, не посідали високих місць в олімпіадах і конкурсах. День за днем у силу своїх здібностей кожен із них виконував шкільну програму — ​хтось на «відмінно», а хтось на заледве задовільну оцінку. Але так щиро ішли за вчителем, так тішились красою художнього слова, а їхні невеличкі твори за ступенем відвертості нагадували довірливі листи… Діти відчували, що їх люблять — ​не за винятковість, а просто так, не сердились на напускне посварювання за лінощі або не зовсім ретельно виконану навчальну роботу. Як соняшники, повертали усміхнені личка, коли казала похвальне слово, жартувала, заохочувала і наставляла — ​і відповідали взаємністю. Не кожен із них піде до вишу, та кожен має отримати в школі щось важливе для життя — ​розуміння цінностей, досвід спілкування з книжкою та один з одним, відчути самоцінність Людини і бажання досягати успіху на життєвих теренах, призначених долею.

Окинула очима клас. Оксанка, мистецьки обдарована дівчинка, що не раз тішила доладною грою на скрипці, та заповзята у навчанні Аліна  ​змагаються знаннями з усіх предметів… Віталик — ​спортсмен і турист, Галя — ​справжня сестра милосердя, усіх жаліє і всім співчуває, Даринка найкраще читає напам’ять вірші, Іринка — ​мила хитрунка, що має жвавий практичний розум… Маргарита — ​тиха, як літня вода, і працьовита, хоч навчання дається їй нелегко. Тетянка пропустила через хворобу півсеместру, але… не треба поспішати її оцінювати, вона справиться з програмою, варто дати час і попрацювати з нею додатково… А отой Тарас — ​усмішка від вуха до вуха — ​ледь долає поріг із класу в клас, зате готовий допомогти товаришеві в будь–яку мить, поділиться останнім. Лише Андрій — ​будячок у квітнику, занедбане сім’єю хлопча, якому що урок, що перерва… Однаково бунтує, ходить через день з розбитим носом, вигукує, коли йому заманеться, і невідомо, чи й читати добре вміє. Не пустує хіба тоді, коли мимоволі заслухається гарною оповіддю вчителя та учнів, а згодом коментує з–під парти вголос або допитується, чого не докумекав. Досидить у класі до певного віку та й піде у заочну школу.

Пора… Пора сказати щось таке, щоб не було те прощання надто болісним. Щоб діти мали час звикнути до того, що в їхньому житті тепер буде хтось інший, інакший, до кого треба буде звикати по–новому. Від хвилювання важко дібрати потрібні слова:

Діти, маю сказати дещо… Три роки, які ми з вами працювали разом, не минули даремно. Ви стали майже дорослими, багато навчилися і досягли. Ось подивіться — ​Сашко вже зростом переганяє вчительку! — ​жартую, щоб зменшити емоційну напругу, і прошу Сашка піднятися з–за парти. Стаю поруч… Таки вищий! І продовжую: — ​Так складаються обставини, що мушу переїхати в обласний центр, там чекає на мене нова робота… інакша, але важлива…

Помічаю, як випрямилися за партами дитячі спинки, як від несподіванки збільшились очі, стрибнули у підбрів’я, виказуючи здивування і несприйняття почутого. Бачу, як дрібно затремтіли густі, як у дівчини, вії у каштаноокого Сергійка — ​того особливого Сергійка, якого вчити було й непросто, і водночас цікаво.

… Якось, ще у п’ятому класі, всі вивчили вірш напам’ять, а він — ​ні.

«Сергійку, давай щоденник», — ​кажу суворо.

«Не ставте, не ставте одиниці! Я вивчу обов’язково, от побачите!» — ​заскиглило хлопча.

Подумавши якусь мить, вирішую, що вивчений вірш — ​це все–таки краще, ніж батіжок «одиниці», який хіба розізлить, а то й відвадить від бажання вчитися. Певна нервовість у характері дитини насторожувала — ​покара могла б викликати лише протест і конфлікт.

«Ну, що ж, побачимо. Але якщо не вивчиш — ​більше не повірю».

Другого разу Сергій так виспівав вірш, що всі ахнули, тож замість «одиниці» — ​гарна «одинадцятка».

Це дисциплінувало хлопця десь… на місяць часу. А потім ситуація повторилася, коли всі здавали твір. Сергійко м’явся–м’явся — ​казати чи ні, а врешті признався, що таки не написав… І знову: «Давай щоденник!», і знову: «Ні–ні, я все зроблю — ​до наступного уроку». Робота була виконана досить непогано.

Сумнівалась: карати учня, який не був взірцем навчальної дисципліни, чи змиритися з виконанням на післязавтра і таким чином дати змогу вчитися гарно, хоч із запізненням на крок. Вибрала друге. Та яким же старанням щоразу віддячував Сергійко за мою милість до нього! За результатами навчання за рік з літератури — ​«відмінно», а з мови — ​«добре».

Минули роки. Перебираю листи, святкові листівки, вірші, надіслані колишніми учнями. «Я рададію… (очевидно, радію) за Вас, що тепер Ви голова спілки. Але я обурююсь, що Ви нас покинули…», — ​не церемониться у вислові Іринка Білинська… «Диктант ми написали не дуже добре, але не засмучуйтесь, ми будемо старатись і сподіваємось, що наступну контрольну напишемо краще…», — ​це вже Оксанка Чабан… «Ось сиджу я на порозі — ​іде туман по дорозі, скачуть крапельки дощу…» — ​творить Тетяна Кальчук… «Дуже прикро, що за семестр я отримала «дев’ятку», хоча на шкільній олімпіаді я зайняла перше місце, а на конкурсі Яцика — ​друге…» — ​жаліється Таня Силюк…

Навпроти мого робочого стола на чисто–синьому тлі невідцвітно яскравіють найкращі у світі маки — ​подарунок у день розставання. На зворотному боці картини — ​підпис м’яким дитячим почерком: «Щоб ці маки цвіли вам усе життя». Не просто побажання — ​надія на незабутність.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.