«З любов’ю ставлюсь до вашої газети», — каже Іван Борисович.
«Найбільше читаю про хлопців на фронті»: солодкий дарунок від «Газети Волинь» виграв житель Троянівки
Іван Котикович із Маневиччини отримав приз для річних передплатників видання — 10 кг цукру. «Скільки себе пам’ятаю, стільки виписую цю обласну газету, ще починаючи з «Радянської Волині», — каже наш давній шанувальник
Чоловік зустрічає нас на своєму обійсті, яке ми не відразу відшукали, і привітно усміхається: «Ви до мене?». Знайомимось і вручаємо йому подарунок.
— Я вже років п’ять надсилаю квитанцію, але це вперше виграв приз, — розповідає Іван Борисович. — Що люблю читати? Мене інтересують події, які відбуваються в нашій області. Кожен номер перечитую від початку й до кінця. Політичними матеріалами не дуже цікавлюсь, бо вже переконався, що там багато неправди і всілякої брудноти, якою вони поливають один одного. Люблю історії про наших працьовитих людей. У мене і діти, і внуки читають цю газету. Донька Надія проживає в Маневичах, син Анатолій працює в селищі на «швидкій», а найменший мешкає в Ковелі. Трудиться там, де і я колись, — у вантажному автопарку.
Люблю історії про наших працьовитих людей. У мене і діти, і внуки читають цю газету.
Іванові Борисовичу — 74, має тридцять один рік стажу на залізниці. Він мудро якось так усміхається й каже:
— Коли утворився Троянівський радгосп я влаштувався туди електриком, а у 1973-му перейшов на залізницю. У нас був ненормований робочий день. Коли викликали — тоді й виходив, як солдат на посту. Доводилося від Маневичів до Ковеля всю лінію долати пішки. Немає такої станції на Волині, яку я б не пройшов ногами. Вже на пенсії 15 років. Та й відпочинком це не назву. Людина доки трудиться, доти живе. З дружиною господарюємо: тримаємо корову, коня, курей, одних індиків тільки тридцять штук маємо. Он моя Марія Іванівна сьогодні пішла по гриби. Саме сезон почався. Без роботи нам ніяк. Діти допомагають, їхні городи біля нас, то вони приїжджають часто.
Іван Котикович може довго і в деталях розповідати про свій трудовий шлях, про Троянівку, де народився і прожив усе життя.
— Люби своє село, бо де б ти не був, все одно тягне додому, — ніби як настанову каже Іван Борисович. — З такою ж любов’ю ставлюсь і до вашої газети. Коли вже принесуть пресу, то поки її не перегляну, нічого не можу робити. А ввечері детальніше перечитую. Я все дивлюся, що там відбувається у тих хлопців на фронті, скільки їх загинуло, а тій війні краю немає. Були і наші там, троянівські, дякувати Богові, повернулися додому живі.
