Так ніхто не кохав. «Геннадій Дмитрович, твій син. Не віриш — документи покажу…»

Дмитро не їхав — летів додому. Ще б пак, три роки не бачив рідного краю і коханої дружини. А цей бусик такий повільний. За вікном миготіли ландшафти чужих країн. Закрив шторку, аби того не бачити. Набридло, вся ця краса — чужа. Додому! І щоб ніколи більше всього цього не бачити. Витягати щоранку і пити холодну колодязну воду, вдихати на повні груди повітря, настояне на травах.

Десь там чекала кохана Тая. Така рідна і сильна. Згадував, як, прощаючись перед його від’їздом у невідомість на заробітки, шепотіла:

— Усе мине. Ми все переживемо. Ти просто знай, що це ненадовго. Лиш двадцять тисяч — і ти повернешся. І в нас буде свій дім. Власний!

Дзвонила щодня. За ці три довгі роки жодного дня не було, аби не чув її теплого і рідного голосу. Сам собі усміхався. І чим вона його полонила? Така непоказна, а жити, дихати без неї не може.

Їхав без попередження. Давно мріяв зробити їй сюрприз, аби не клопоталась на кухні. Аби зустріла так, без зайвого хвилювання.

Таксі м’яко підкотило до будинку. Вихопив сумку з багажника і вихором влетів у дім. До неї. До такої рідної і його.

Тая поралась на кухні. У навушниках вона навіть не почула, як він увійшов. Обійняв. Нарешті! Тільки тепер зрозумів, що три роки роботи на чужого пана скінчились. Він вдома. Тая ніби його чекала. Повернулася й пригорнулась так міцно, ніби вросла в нього.

Поруч із дитячого візочка долинув плач. Жінка стрепенулась і почала поколисувати маля. Дмитро усміхнувся.

— І чийого це ти козака бавиш? — запитав пошепки.

— Нашого, — відповіла з усмішкою.

Чоловік розсміявся беззвучно.

— Та я серйозно! Дзвони матері, що нянька на найближчий тиждень зайнята.

– І я серйозно, Дмитре! Це наш син, я його мама, а ти — татусь.

Ти ж так сина хотів, коханий. Він наш! Твій і мій синочок… Я не знаю, що на мене тоді найшло, — сама не своя була. Бачила тебе з іншими, там, далеко. От і робила все, аби тобі відплатити…

Усе ще не сприймаючи слів дружини всерйоз, пішов діставати подарунки. І тут звернув увагу на те, чого не помітив раніше: купа дитячих іграшок і речей, ліжечко в кутку кімнати, манеж…

— Звідки в тебе ця дитина, Таю?! Вона не може бути нашою.

— Чому ж? Цілком. Геннадій Дмитрович, твій син. Не віриш — документи покажу. Виявляється, дітей можна мати від кого завгодно, а батьком записують законного чоловіка, — засміялась Тая. — Ой, можна подумати, ти три роки на заробітках святим був. Та ви, чоловіки, й дня без жіночого тепла не можете… Просто твої зради не помітні, а я ось згадку нам залишила.

Дмитро вражено сів. Обхопивши голову руками, розхитувався з боку в бік.

— Хто? З ким ти?.. Довго?

А Тая, геть чужа, не та, яку він тоді на вокзалі залишив, без краплі каяття кидала не слова — камені:

— Яка різниця? Не питала в нього, хто і звідки. Та й точно не знаю котрий. На тих, кого пам’ятаю, малий не схожий. Їстимеш? Я ніби знала — борщик твій улюблений зварила.

Дмитро важко підвівся. Подивився в саму душу посірілими з відчаю очима:

— Нікого, крім тебе… за всі ці роки… не мав. Навіть думки не було… А ти…

Жінка ніби отямилась. Наче хтось одразу її підмінив, упала навколішки, залементувала:

— Дмитрику, ти ж не підеш?!. Ти ж так сина хотів, коханий. Він наш! Твій і мій синочок… Я не знаю, що на мене тоді найшло, — сама не своя була. Бачила тебе з іншими, там, далеко. От і робила все, аби тобі відплатити… Я ж не знала, що ти так кохаєш… Не вірила, що таке буває… Прости!!!

Увечері Дмитро купив квиток. Повертався на чужину. Таї так нічого і не сказав. Мовчки вийшов.

… А вже наступного вечора знову зателефонував дружині, аби почути її ніжний і такий рідний голос.

— Привіт!

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також: чиновник зайнявся сексом із секретаркою під час Zoom-конференції.