Курси НБУ $ 38.35 € 41.56
«На смерть я не молюся. Я молюся за життя українських воїнів» – слова і вчинки неймовірних людей із Волині

У руках колишнього дописувача Володимира Гаврилюка – перший випуск нашої газети, який вийшов 27 вересня 1939 року під назвою «Вільна праця».

Усі фото з архіву volyn.com.ua.

«На смерть я не молюся. Я молюся за життя українських воїнів» – слова і вчинки неймовірних людей із Волині

27 вересня, у 84-й рік народження газети «Волинь», звісно, ми отримали чимало дзвінків чи повідомлень зі словами про те, які ми хороші, які ми чудесні... І це буде приємно. Бо всі люблять компліменти, тим паче коли це стосується чесно і сумлінно виконаної роботи

 Але в нинішньому номері ми хочемо самі сказати велике «СПАСИБІ!» і надати слово особистостям, які надихають інших своєю справою, позицією чи Подвигом. Натиснувши на Qr-код поблизу кожної розповіді, ви можете ще раз детальніше прочитати про неймовірних Людей-Планет, які тримають на своїх плечах Україну і про кого мала за велику честь написати газета «Волинь».

«Якщо я піду звідси, вороги прийдуть до нашого дому»  

«Хто захистить Україну?  – Звичайно, Вася. Вася-Борода!»

«Хто захистить Україну? – Звичайно, Вася. Вася-Борода!»

 Василь ЙОЦ (м. Луцьк), боєць на псевдо Борода, в особі якого всім воїнам ЗСУ ми вручили статуетку «Крилатий плуг» – переможцю акції «Людина 2022 року», тато чотирьох дітей, наймолодший син якого має інвалідність від народження, а найстарший... також уже захищає Батьківщину  

«...–Чесно, не раз просила демобілізуватись, адже причин було більш ніж досить: і багатодітний тато, і дитина з особливими потребами... На що Вася постійно відповідає: «Якщо я піду звідси, вороги прийдуть до нашого дому, до нашого міста». З цим важко змиритись, та розумію, що там, де він виживе, сотня молодих та недосвідчених загине. Хто ж їх навчить?! Вони всі наші діти – діти України... 24 лютого о 7:30 Василь уже стояв у військкоматі і дивувався, чому тут ще нема усіх чоловіків?

...Тоді я розказав Вашій Діані про волонтерів із групи компаній «ВІЛІЯ», де Ви працювали до першого дня великої війни, як вони, збираючи чергову допомогу на передову, казали: «Там Вася чекає...». Мені так було дивно: що ж це за Вася такий? А вже при першій зустрічі на Донеччині, коли мені тиснув руку бравий козак із бородою (ситуація на фронті тоді була не така райдужна, але від Вас буквально випромінювався магнетизм, що «дамо москалям по зубах»), я так і нарік Вас – Вася-Борода. Навіть не знав, що у Вас уже є псевдо Гугл («А чому Гугл?» – «Бо все знає, служба у нього така!»). Але моє «Борода» таки прижилося!

Щоправда, я не розказав пані Діані про розбомблений пікап у тому донецькому пеклі, який буквально тиждень перед цим особисто Вам вручав керівник «ВІЛІЇ» Євген Дудка. Але і за ці дні він таки нормально прислужився на фронті, судячи з Вашого повідомлення: «Сьогодні був важкий день. Вивіз на нашому пікапі двох «двохсотих» і трьох «трьохсотих»… З хорошого: кадирівця мочканув. Сцикуни вони…». А Ви, відійшовши після контузії («У госпіталь не захотів. Прокапався від тої контузії на місці, отримав кілька укольчиків… Що лежати? Треба Перемогу наближати»), знову повернулися на передову.

...А сьогодні, коли пані Діана набрала Вас по відеозв’язку, і Ви, пізнавши мене, промовили, усміхаючись:
«О, недаремно ми сьогодні дві «вертушки» москальські збили...» – я запитав, який Ви подарунок зробили би Валерію

Залужному. А Ви сказали такі до болю філософські слова:

– А Залужному я подарував би... один день до Перемоги. Щоб вона пришвидшилась хоча б на один день!».

(Фрагмент зі статті  Олександра Згоранця «Бравий солдат Вася-Борода: «А Залужному я подарував би... один день до Перемоги» за 15 лютого 2023 року).

«Мені не потрібно, щоб шкодували!» 

Синьо-жовтий прапор для Ігоря Скучинського – святиня!
Синьо-жовтий прапор для Ігоря Скучинського – святиня!

 Ігор СКУЧИНСЬКИЙ, який після важкого поранення втратив кінцівку, переніс дві клінічні смерті, дев’ять операцій, продовжує нести військову службу із 18 уламками снаряда (які назавжди залишились у тілі) – тепер командир 9-ї запасної роти 14-ї ОМБр у званні капітана (м. Луцьк)

«...На запитання, чи може поділитися досвідом, як йому живеться з інвалідністю, що він спостерігає навколо себе, – охоче погодився поспілкуватися. 

– Особливо не придивляюся насправді. Буває, що помічаю периферійним зором, що люди поважного віку і жінки різних вікових категорій здебільшого мислять, як мами: в очах співчуття з’являється. А от дітей важко не помітити.

Наприклад, один хлопчина на весь голос питав у мами: «А що то за нога?». А як почув пояснення, що то «дядя був на війні», заявив, що й собі хоче таку. Дітям здається, що це ознака надлюдини. А як мене з протезом сприймають чоловіки, мої ровесники, які ховаються від війни, мені зовсім нецікаво. Розумієте, я не з тих людей, які використовують травму як можливість привернути до себе увагу. Мені не потрібно, щоб шкодували! Коли ще був у протезувальному центрі й одна жінка відчинила мені двері, то попередив її, щоб такого не робила, бо хоч немає в мене там ноги (руки), але я чоловік. І коли двері відчиняє жінка, то сприймаю це як натяк, що я чи альфонс, чи якийсь не такий...

Ігор Скучинський зауважує, що воюють різні люди, тому будуть такі, що спекулюватимуть на важкій темі:

– Ще й підкреслюватимуть, що я був нормальним, а це війна мене таким зробила... Слабка людина піддається на жалість, співчуття, впадає в депресію, а сильна – радіє, що бачить схід сонця, як падає дощ, що в неї буде вечір і новий день. Після повернення з війни я став це цінувати.

...Ігор Скучинський порушує ще одну глибоку тему – про місію, яку деякі цивільні вирішили перекласти на військових.

У соцмережах нині часто вигулькують дописи, що от повернуться вояки, то вони покажуть. Ігор реагує на це гостро:

– Коли читаю в інтернеті, що от закінчиться війна, прийдуть військові й розберуться з цією корумпованою владою, дуже обурююся. Чекай! То я воював, розбирався там з ворогом, а потім, очікуючи повернутися до нормального життя, зважаючи на ту страшну роботу, яку робили, я ще маю твій благоустрій влаштовувати тут?! Бо ти такий безрукий, сука, що і воювати не пішов, і для фронту нічого не зробив, і тут сидиш – чекаєш, поки тобі комфортні умови здобудуть?!

Він пояснює, що, навпаки, та частина суспільства, яка тримає економічний фронт, має подбати, щоб військові поверталися сюди не воювати далі, а мали змогу знайти нові сенси і будувати майбутнє».

(Уривок зі статті Оксани Коваленко «У мене є нога, чому мені не роззутися?!» за 19 липня 2023 року).

 «Так важко їх ждати. Серце щемить кожної хвилини»

Любов Смолярчук – берегиня роду патріотів.
Любов Смолярчук – берегиня роду патріотів.

  Любов СМОЛЯРЧУК (с. Верхи Камінь-Каширського району), лауреатка Волинської обласної журналістської премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству–2022» – її четверо синів і внук після повномасштабного російського вторгнення пішли на війну, а онука стала волонтеркою

«...А в лютому 2022-го мати спочатку навіть не знала, що діти, внук та зять стали на захист країни.

– Чи то од Бога, чи од людей та війна, діточки, не знаю. Але як вона стала, всі сини пішли на фронт, не змовляючись. Мені спочатку нічого не казали. Говорили, ми вдома, в нас усе добре. Аж потім дізналася, – розповідає Любов Карпівна.

Питаємо, як вдалося виховати справжніх патріотів. Вона ж відповідає, що нічого навмисне не робила. Все життя пропрацювала в місцевому колгоспі. Часто на роботу брала із собою дітей. Ті допомагали. Траплялося, що корів замість матері доїли... 

Ми пообіцяли Любові Смолярчук, що приїдемо до неї ще раз, коли окупант буде вибитий з української землі, щоб познайомитися з її синами особисто. Жінка ж поділилася, що безперестанку молиться, аби війна якнайшвидше закінчилася.

– А чи молитеся, щоб путін швидше згинув? – запитуємо.

– На смерть я не молюся. Я молюся за життя українських воїнів. Дай Боже, щоб була Перемога і всі матері дочекалися своїх дітей. Так важко їх ждати. Серце щемить кожної хвилини, – каже лауреатка премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству» Любов Смолярчук».

(Фрагмент зі статті Олега Криштофа «4 сини і внук на фронті. Чи може нині хтось більше служити суспільству, ніж ця жінка з Волині?» за 8 червня 2022 року).

«Переселенці з Донеччини пишуть заяви, аби залишитися в Горохові і після війни»

«Танцю дощу» у виконанні Юлії Ковальчук і її підопічного Володимира Лютікова аплодували стоячи і вигукували: «Браво!».
«Танцю дощу» у виконанні Юлії Ковальчук і її підопічного Володимира Лютікова аплодували стоячи і вигукували: «Браво!».

 Юлія КОВАЛЬЧУК, директорка Горохівського психоневрологічного інтернату, заслужена працівниця соціальної сфери України, депутатка міської ради (м. Горохів Луцького району)        

«– ... Про що найбільше спілкуєтеся з підопічними?

– Тепер усі вони переймаються війною. Плетуть сітки, продають свої вироби на міських ярмарках (на останньому вторгували 10750 гривень, які ми передали волонтерам), навіть купують за власні пенсії щось для солдатів. А мене щоранку зустрічають із запитанням: «Чим ми ще можемо допомогти ЗСУ?». Та найбільше радію, що всі 15 внутрішньо переселених осіб із Покровського психоневрологічного інтернату, що на Донеччині, щотижня пишуть заяви, що хочуть залишитися в Горохові й після війни. Значить, у нас добре.

– Яку власну реалізовану ідею вважаєте найпотрібнішою?

– Нещодавнє відкриття паліативного відділення. На жаль, кількість хворих на цукровий діабет, онкологію збільшується. Таким людям потрібен спокій і догляд. Ми разом із відомим на Волині лікарем-анестезіологом Володимиром Мельником забезпечили їх. І, уявляєте, хворі, які страждають від невимовного болю, навіть стали усміхатися.

– Розкажіть про свою мрію.

– Молюся, щоб закінчилася війна. Хочу, аби однаково щасливими були мій рідний і прийомний сини. І вже бачу в плані новобудови: мобільні будинки для хворих із легким діагнозом. У них підопічні будуть почуватися більш самостійними, впевненішими. Це буде спільний проєкт із німецькими друзями».
(Уривок зі статті Лесі ВЛАШИНЕЦЬ «Я вірю й довіряю людям, можливо, інколи й більше, ніж треба було б» за 1лютого 2023 року).

«Нині найважливіше – встигнути допомогти»

«Навіть коли дуже важко і хочеться плакати, обіцяю собі притримати сльози до Перемоги!».
«Навіть коли дуже важко і хочеться плакати, обіцяю собі притримати сльози до Перемоги!».

 Лариса НОВОСАД  (с. Чаруків Луцького району), керівниця благодійного центру «Старе місто» (м. Луцьк), лауреатка Волинської обласної журналістської премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству–2022»

«...Не втомлюється дивуватися силою духу українців. А коли до центру телефонують родичі полеглих Героїв і пропонують свою допомогу, вкотре переконується, що опускати рук не можна.
– Є дівчата, які стали вдовами під час вагітності. Але вони не зламалися: скидають гроші, публікують дописи про збір коштів... Ці люди не можуть допустити, щоб їхні втрати були марними. Ми маємо зробити для цього все можливе...
...За більш ніж рік безперервної волонтерської праці пані Лариса стала відчувати сильне виснаження. Вона втратила на фронті немало своїх друзів, а нещодавно ще й дізналася, що на Сході ледь не загинув товариш-волонтер Олександр.
– Він завантажився у нас і вирушив на передову, де наїхав на міну. Саша залишився без ніг, нині лікарі рятують його зір. Коли збираю йому передачу у столичний госпіталь, намагаюсь пригадати все, що він любить їсти. На жаль, поки що тільки цим можу зарадити, – каже волонтерка.
Жінка зізнається: абстрагуватися від таких новин дуже важко, тому постійно перебуває в напрузі. А щоразу, коли хочеться плакати, – обіцяє собі відкласти це до Перемоги, бо зараз – ніколи:
– Мій давній приятель Паша із 30-ї бригади нещодавно зателефонував і сказав: «Ларисо, допоможи, бо я знову вижив... Завезли в госпіталь, мені потрібне все». Така рада була його чути, адже багато його побратимів, на жаль, загинули... Буває, що військові щось попросять, а через кілька днів уже нема кому передавати. Нині найважливіше – встигнути допомогти»...
(Фрагмент зі статті Ірини Кравчук «Допоможи, бо я знову вижив...»: луцька волонтерка рятує воїнів на передовій» за 7 червня 2023 року). 

«За нашу Перемогу вип’ю навіть не 100, а 150 грамів!»

«Наш «Посвіт» працює на передову!».
«Наш «Посвіт» працює на передову!».

 Ростислав КУШНІРУК, 93 роки, заслужений працівник культури України, хормейстер, засновник та багаторічний керівник Народної аматорської хорової капели «Посвіт» (с. Княгининок Луцького району)

« – ... Вам довелося дитиною, підлітком пережити Другу світову війну – що найбільше запам’яталося з того часу?

– Як допомагав старшому братові-повстанцеві чистити кулемет Токарєва й доставляти в потрібне місце.

– На вашу долю випала ще одна війна – російсько-українська…

– Так. І це найбільший сьогоднішній наш біль. Не думав, що такою високою ціною Україні доведеться виборювати свою державність, свободу.

– Війна торкнулася кожного з нас. Як змінила вона життя вашої родини?

– На війні обидва наші сини. І наше життя стало подібне свічці: коли вони телефонують – запалюємось, а коли 10–20 днів немає вісточки – затухаємо. І так уже одинадцять місяців. Молимося з дружиною за своїх синочків, які захищають Україну, й віримо, що найближчим часом буде Перемога (P.S. Молодший син Кушніруків Сергій був демобілізований і з осені працює вчителем, а старший – Олег – зараз у найгарячішій точці України – під Лиманом. «Ми ж із «Посвітом» щонеділі співаємо і віддаємо кошти для наших героїчних ЗСУ!» – сказав нам у телефонній розмові Ростислав Григорович. Ред.).

– Сто грамів вип’єте, коли настане день Перемоги?

– Вип’ю… І не 100, а 150 грамів!».

(Фрагмент із публікації Катерини ЗУБЧУК «92-літній Ростислав Кушнірук: «За нашу Перемогу вип’ю навіть не 100, а 150 грамів!» за 25 січня 2023 року). 

Читайте також: «Газета «Волинь» на передовій – це шматочок рідної землі»: найкращі слова у день нашого 84-річчя!».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel