Курси НБУ $ 38.31 € 41.54
Герой, якого «похоронили»: «Я повз до своїх три дні та дві ночі»

«Сам я вінницький і до 2000-х говорив українською, а потім перейшов на російську. А в 2019-му повернувся до рідної мови», – каже Хохол.

Фотоколаж із сайту pravda.com.ua.

Герой, якого «похоронили»: «Я повз до своїх три дні та дві ночі»

Боєць спецпідрозділу ГУР МО «Артан» із позивним Хохол, для якого вже замовили місце на кладовищі, вижив усім смертям на зло…

Під час бою він потрапив у глибокий тил до ворога, на мінне поле, але зміг вибратись, коли його вже «похоронили». Далі – пряма мова розвідника, який у важку хвилину просто продовжував повзти.  

До своїх – по мінних полях

…Я пішов на вихід.

Взяв із собою два магазини, турнікет, ножик та ікону – більше нічого. І ще один патрон для себе – про всяк випадок.

Мене ворожий дрон почав вести. І я його знаками питаю: в який бік мені йти? Він мені махає крилом – вказує напрямок. Ага, значить, – треба в протилежний.

Пішов униз. Бачу, що там засіяно «лєпєстками». І також розтяжки. Але переживав я за одне – щоб не наступити на міну протипіхотну, яка може бути закопана. Тому старався ступати туди, де росте трава.

Дійшов до улоговинки, дивлюсь: а там теж усе затягнуто. І там уже МОНи такі хороші стоять (протипіхотні осколочні міни. – Ред.). Працюють на 50 метрів. Вони на розтяжках, а для розтяжки використали мідний дріт. Вранці на ньому роса, і тому дріт видно. Я зрозумів, що ці МОНи там всюди, і тому пішов в інший бік.

Дрон відійшов, і я зрозумів, що є шанс від нього сховатися. Я пройшов трохи, заповз під кущ та накрив себе листям. Чув, як дрон гуде, шукає мене.

Я долежав до сутінків. Потім продовжив рух. Перейшов через польову дорогу, а потім довелося повзти.

І повз я три дні та дві ночі.

За цей час проповз на пузі, не піднімаючись, приблизно три з половиною кілометри. Треба подякувати екіпіровці американській – вона дуже допомогла. Це ґортекс, вологу не пропускає, а при цьому «дихає».

«Марив, але думок здатися в полон не було»

Дорогою нарвався на снайпера. Почав швидко повзти, тіло нагрілось, і він зміг побачити мене в прилад. До речі, це не обов’язково був ворожий снайпер, міг бути й наш. У мене над головою просвистіла куля. Я зупинився і буквально в метрі від мене зайшла ще одна.

Взагалі, є різні способи повзання, але в моєму випадку треба було максимально притискатися до землі й робити все дуже повільно та непомітно. Тут така техніка: ти проповз, скажімо, 10 метрів, а потім – відпочиваєш, відновлюєш дихання, відновлюєш температуру. Коли починає трусити – це сигнал, що треба повзти далі.

Води не було, їжі не було.

На другий день пішли дощі, тумани, вже ніяких орієнтирів. Я тільки за звуком зброї, коли починав працювати «брайнінг», наприклад, розумів, що наші десь там.

Коли треба було трохи поспати, то я облаштовував собі місце в траві, де сухіше, підстеляв під себе хмиз, який міг наламати. Вже після другої ночі розумів, що втрачаю сили, що час у мене обмежений. У мене навіть галюцинації розпочалися: я повз і «розмовляв» із дружиною. Втратив напрям, просто збився і не знав, куди рухаюсь.

Таке враження, ніби ти на іншій планеті. День у день постійно одне й те саме: трохи світліше, трохи темніше. Трава, туман, дощ. І це, напевно, добре, що така погода, адже я розумів: мене міг знайти дрон.

У такі моменти починається якась переоцінка всього, усвідомлюєш, що усе матеріальне нічого не варте. Дуже багато думав про другу дружину, з якою ми побралися в 2019 році. Згадував своїх дітей, безліч незакінчених справ. Уявляв Конана (побратима, який під час виконання операції в Чорному морі опинився за бортом і плив 14 годин. – Ред.) і казав: ти ж доплив, значить, і я доповзу.

Був такий ще один момент, коли вже в мене всі аргументи, щоб повзти, закінчувалися. Я подумав: ні хера собі – це я своє життя віддам тут в землі? Я краще доповзу туди, і якщо там вони (вороги. – Ред.), то я просто ще когось із собою заберу.

А от думок здатися в полон не було.

Образок із Бахмута

Як я згадував, зі мною ще була ікона.

Вона з’явилась у мене, коли ми стояли в Бахмуті в приватному секторі. Я перебував у будинку на позиції біля вікна. А на стіні висіла тканинна ікона – вишита Богородиця. І я на неї дивився й іноді жартома нібито з нею розмовляв. Почався мінометний обстріл. У будинок влучає міна. Падають два кути і дах. Я притискаюсь до іншого кута,  ікона мені падає на груди. Кажу: «Ти зі мною хочеш?».

Рамку розібрав, ікону згорнув і потім носив на броні на спині.

Я от не вірю в дядька з бородою на троні, я вірю в якісь намолені місця. І вірю, що все не просто так…

У якийсь момент дістався до ворожих позицій. Я довго вичікував – був настільки близько, що чув усі їхні розмови. Але нарешті мені вдалося пробратися між їхніми двома позиціями. Було тяжко – там ділянка лише в 12 метрів, то я її проходив години чотири, адже намагався не видати себе жодним рухом, щоб не бути поміченим і щоб не зреагували прилади…

За цей час проповз на пузі, не піднімаючись, приблизно три з половиною кілометри. Треба подякувати екіпіровці американській – вона дуже допомогла. Це ґортекс, вологу не пропускає, а при цьому «дихає».

Після довгого повзання я підвівся на ноги та пішов потроху. Коли піднявся, зрозумів, що ходити розучився. А навколо триває бій, працюють кулемети, міномети. Аж ось побачив військові позиції.

Придивився: а там хлопці у «пікселі», наші! Я кинув автомат, підняв руки й кажу: «Хлопці, я без зброї, йду до вас, свої!».

Мені сухпайок дали, я спробував поїсти, але не дуже мені це вдавалося. Бо до цього тривалий час не їв – намагався колоски у полі жувати, воду з бур’яна збирати, але то була марна справа.

«Моя історія – про те, що не треба здаватися»

Коли мене знайшли, доктор сказав: «Тобі залишалось 12–14 годин». У мене тиск був 60 на 80. Мене довели до стабпункту, і я знепритомнів. Хотіли поставити крапельниці – а немає куди.

Відновлюватися потім було непросто. Спочатку довелося підлікуватися, операцію робити, бо в мене вилетіла барабанна перетинка, та й дрібні осколки лишилися. Я досі не можу зрозуміти, наївся чи ні. Немає відчуття ситості. Тому їм ті самі порції, що і раніше, за розкладом. І з водою те саме – доводиться просто заливати в себе. Відчуваю себе губкою.

І ночами мені довго ще видавалось, ніби я в Куп’янському лісі. Очі заплющиш – і дивишся «мультик».

Моя історія – про те, що не треба здаватися. Як говорить наш Вітя (Титан) (побратим. – Ред.), ми прийшли сюди знищувати ворога, а не вмирати…

Моя дружина місце на кладовищі замовила, свічки заготувала. Пам’ятаю дослівно, як зателефонував їй. Я взяв слухавку і сказав:

– Вибач, що я так довго до тебе повз. 

Рустем ХАЛІЛОВ, Ярослав ШЕВЧЕНКО, «УП.Життя».

Читайте також: «..Останніми словами його були «Слава Україні!»».

Telegram Channel