Курси НБУ $ 39.59 € 42.26
Собака уміє за любов платити любов’ю. А рідні діти?

« Чекаєш? Тільки ти мене чекаєш».

Фото із сайту ukr.net.

Собака уміє за любов платити любов’ю. А рідні діти?

Того дня Марина особливо сумувала, втім, як і завжди у свята. Довго сиділа біля вікна і чекала, сама не знаючи на кого. П’ять років, як вона із заробітків повернулась. Думала, зуміє повернути час назад, якось влитись у життя сім’ї своєї, але не виходило. Зібрала речі, зателефонувала до сусідки, аби та пса годувала, і подалась вечірнім автобусом до старшої доньки на гостину

Марія – старша доня Маринки, жила у містечку, що за сорок хвилин від їхнього села. Ніби відстань і невелика, але для доньки вибратись до матері в село – що на Марс  летіти: все ніколи, нема як або й нема потреби.

Згадала Маринка, як доня просила її допомогти із придбанням цієї квартири, як дякувала, коли мама на сорокаріччя подарувала ключі. Аж сльозу пустила жінка, бо ж то були найтепліші спогади.

Звісно, не залишила Маринка доньку і після купівлі квартири без допомоги – передавала гроші і на ремонт, і на придбання техніки. Ну а звідки ті тисячі мала взяти учитель з двома дітьми?

Подзвонила у двері, прислухалась. Там лунала музика і сміх. Донька відчинила не відразу, а побачивши маму, знітилась:

– Ой, а в нас гості. Ти щось хотіла, мамо?

Маринка лиш руками замахала. Сказала, що заскочила між автобусами. Передала доньці гостинців із села, хотіла ще щось сказати, але не встигла навіть – та зачинила двері. У квартиру маму не запросила, навіть за потрібне не вважала. Та й навіщо, у неї ж гості.

На Маринку дивились, як на чужу. Звісно, не чужа вона їм, але й не рідна. Бо ж саме коли росли, та була на заробітках, а з’явилась у їхньому житті, як уже вийшли із віку дитячого.

Побрела Маринка на вокзал і таки сіла в автобус, вирішила поїхати до сина в село. Андрій оженився дуже рано, але Маринка його підтримала, бо бачила, що невістка і справді хороша дівчина. Для Маринки Полінка – невісточка, з першого ж дня і «донечка», і «хороша моя». Відчувала Маринка, що та її сторониться, але думала, що згодом Поліна звикне до нової родички і прихилиться до неї.

Ще будучи на заробітках, вона допомогла сину придбати його першу фуру, аби той перевозив зерно. Справа пішла – і нині він тримає вже сім таких машин. На нього вже працюють, хоч і сам він з-за керма не виходить. Гарно живуть, але зайняті вічно, все ніяк до неї вибратись не можуть.

Приїхала вже поночі. Набрала сина, що вже в селі, аби вийшов, зустрів. З телефонної трубки чула, що й той гостей має, але вже за мить біля зупинки його машина пригальмувала.

– А ти як відчувала, – радо мовив, обійнявши. – Нам свати вечерю принесли, традиція у нас така. От добре, що й ти приїхала.

У домі було людно і весело. Стіл був накритий багато. З Маринкою привітались, розпитали, як справи, для годиться та й забули про її існування.

Онуки сиділи поруч матері Поліниної, щось їй розповідали, пізніше менше й заснуло у бабусі на руках. На Маринку дивились, як на чужу. Звісно, не чужа вона їм, але й не рідна. Бо ж саме коли росли, та була на заробітках, а з’явилась у їхньому житті, як уже вийшли із віку дитячого.

Прикро вразило жінку й те, що та гостина була запланована давно – і син у рейс не поїхав, бо ж приймати мав того дня гостей. Про те, аби запросити матір, або її відвідати на свята, і мови не було.

Наступного дня Маринка вже їхала додому. Дивилась у вікно – і не бачила дороги, бо думки важким каменем лежали на душі, затуляючи все навколо. Згадувала минуле і все ніяк не могла зрозуміти, де ж помилилась. Ніби ж жила заради дітей, усю себе їм віддала. Роками життя свого за їхнє благополуччя розплатилась, а нікому тепер не потрібна. Одна в дім не впустила, а другий  і не згадав би, якби сама не напросилась.

Зі сльозами на щоках вийшла Маринка з автобуса в рідному селі. Брела, повісивши голову, навіть очей не піднімала. Аж тут почула радісне дзявчання. Назустріч  сільською дорогою мчав її пес Матрос. Зачувши господиню, він урвав цеп і біг, перестрибуючи перешкоди. Ледь до землі господиню не поклав, так уже стрибав довкола, намагаючись будь-що облизати руки й обличчя.

Маринка, просто  на брудний асфальт стала навколішки. Міцно обійняла свого Матроса і гірко розплакалась:

– Чекаєш? Тільки ти мене чекаєш…

Так і пішла з Матросом на руках до своєї хати. Ну що ж, вона справді не сама. У цілому світі вона таки для когось важлива, хай там що, а важлива. А діти? Можливо, колись, вони і зрозуміють, а поки...

А поки Маринка погодує Матроса.

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Волинянка Юлія Євтушик переклала для італійців книжку про Голодомор.

Telegram Channel