Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
Подружжя харків’ян повінчалося  в Свято-Благовіщенському соборі Ковеля

На таїнстві вінчання подружжя Рудаїв були, як жінка каже, батальйон волонтерів, з якими вона у храмі другий рік плете маскувальні сітки для захисників, син і донька.

Фото з архіву родини РУДАЇВ.

Подружжя харків’ян повінчалося в Свято-Благовіщенському соборі Ковеля

16 вересня 2022 року шлюб перед Богом Світлани й Олександра Рудаїв благословив настоятель цього храму отець Василій. Відтак місто, в якому мама з двома дітьми знайшла прихисток, рятуючись від війни, стало для сім’ї особливо пам’ятним ще й такою подією

«Вечір був дуже спокійний, а 24 лютого рано-вранці – шок: війна почалася!»

Світлана Рудай родом із села Покровське, що в Троїцькому районі на Луганщині. Закінчивши школу, вступила до інституту хімічних технологій міста Рубіжного, обравши спеціальність інженера-технолога фармпрепаратів. Цей фах, по суті, визначив подальше місце проживання – поїхала у Харків,  влаштувалася на роботу на фармацевтичній фабриці. Там же і чоловіка зустріла, свого Олександра.

– Він навчався в Харкові, – розповідає жінка, – в аграрному інституті. Зустрілися завдяки нашим спільним знайомим, потрапивши в одну компанію. Він мій ровесник, обоє ще й вересневі. То була любов з першого погляду.  Прожили разом рік, а в 2009-му зареєстрували шлюб. Влаштували весільну вечірку в колі рідних, найближчих друзів.

Життя молодої сім’ї до повномасштабної війни, за словами Світлани, було активне й сповнене позитивних емоцій. Дім, робота, діти (підростали двоє – старший Олексій і молодша на два роки Вероніка) – кожен день насичений турботами. А ще ж любили відпочити сім’єю на природі, поїхати до батьків, щоб дідусі й бабусі потішилися онуками.

– Своєї квартири не мали – винаймали, – каже Світлана, – але перспектива була хороша. Уже в 2022 році сподівалися одержати своє житло. Та війна все перекроїла по-своєму. Вечір 23 лютого був дуже спокійний, а 24-го рано-вранці – шок: скло у вікнах дрижить, довкруг  – вибухи. Ми живемо біля окружної дороги, в районі, який найперш був обстріляний. Я не могла зрозуміти, що діється. А чоловік, який читав деякі телеграм-канали, сказав: «Почалася війна».  І хоч із середини лютого в мережі були припущення про можливий напад росії, не вірилося (не хотілося вірити!), що це справді сталося. О 5.30 з моєї роботи прийшла есемеска, що «всі залишаються вдома до з’ясування обставин». Так само повідомили з роботи  і чоловікові (він працював на Харківській філії Львівської тютюнової фабрики).

«Ви де? Ви не постраждали – Харків же обстрілюють?»

Вертаючись думками до першого дня повномасштабної  війни, Світлана Рубай пригадує давню приказку про те, що «справжні друзі пізнаються в біді» й розповідає:

– З Наташею й Романом Корякіними ми познайомилися в 2019 році. Тоді наші син і донька відпочивали в таборі на Азовському морі. Ми з чоловіком вирішили теж поїхати покупатися й бути ближче до дітей. Там і познайомилися з подружжям ковельчан. Роз’їхавшись, час від часу спілкувалися з ними – на якісь свята телефонували, вітали одне одного. Тісного, як мовиться, спілкування не було. Хоч не раз жартома я говорила Наташі, що беремо  квитки і вирушаємо з Сашком до них. А вона нам відповідала: «Та ні – ми швидше до вас приїдемо!». На такій розмові і закінчувалося наше гостювання – так склалися обставини, що за весь час ніхто ні до кого так і не зібрався. Хоч Світязем нас ковельчани спокушали, іншими гарними відпочинковими місцями на Волині. І ось  вранці 24 лютого – дзвінок від Наташі: «Ви де? Ви не постраждали – Харків же обстрілюють?». Одне слово, кликала вона нас до себе. «Та нікуди ми не поїдемо», – я їй на це твердила. Хоч чоловік зразу був налаштований, щоб я збирала найнеобхідніші речі, документи й була готова вирушити в дорогу. Того дня Наташа сказала: «Ми вас у будь-який момент чекаємо у нас» – на цьому й попрощалися. Але ж читали новини, чули, як бахкає, й під вечір Саша наполіг на тому, щоб ми поїхали в безпечніше місце. Тим часом до моїх батьків дорога вже закрита – з Куп’янська не випускали і туди не пропускали. Залишався один варіант – його батьки, які живуть у  селі Верхня Самара Лозівського району. Ввечері 24 лютого ми були там. Вже й три дні минуло, а обстріли не припиняються. Чоловік заявляє, що йде добровольцем у ЗСУ.  І 27 лютого пішов у військкомат.  По сьогодні він служить на Харківщині.

Світлана з дітьми ще з півтора місяця була в селі. Як кажуть, біда одна не ходить. Один стрес за другим: чоловік пішов добровольцем у військо, а 13 березня помер її батько.  Й обстрілів з кожним днем усе більше. Про пережите жінка розповідає:

– Здавалося, що це – кінець світу. До міста Барвінкове вже підходили росіяни – а це ж від села Верхня Самара, де ми жили, напряму кілометрів 50–60. Я в паніці. Телефоную чоловікові: «Що мені робити – виїжджати чи залишатися?» Щоб у мене не було сумнівів, Саша сказав коротко: «Вже так «гаряче», що вибору нема».  І я вирішую їхати з дітьми у Ковель – в те безпечніше місце, куди з першого дня кликала Наташа. Хоч, по правді, страшно було самій із двома дітьми вирушати в таку далеку дорогу.  Ми завжди з чоловіком були разом. А тут він служить – спілкуємося тільки по телефону.

Ми ж із моїм чоловіком настільки стали дорожити одне одним, що наші почуття, навпаки, зміцніли. Освідчення Сашка «Я тебе люблю», його ніжні звертання «Моє сонечко», «Моє коханнячко» – завжди чула, а тепер ще частіше.

Почала Світлана шукати евакуаційний потяг. Прочитала оголошення, що з Лозової буде відправлятися два потяги – один піде на Хмельницький, другий – на Ужгород. 9 квітня сіла з дітьми в поїзд на Ужгород – 10-го переселенці були вже в Ковелі.

– Оскільки потяг не йде через Ковель, – пригадує Світлана, – то у Здолбунові нас зустрів Роман. У своїх друзів і поселилися. Але пожили там декілька тижнів, і я знайшла квартиру. Вдячна Наташі й Роману за притулок. Та я говорила, що хочу своєю маленькою сім’єю жити окремо – так, як завжди у нас було. До речі, ми прийшли у порожню квартиру. Стояло  одне ліжко, а нас – троє. І саме Наташа й Роман забезпечили нас усім необхідним: від побутової техніки до постелі, посуду, а також харчами на якийсь час. Вчасно зустрілися нам такі друзі – видно, у житті нічого нема випадкового.

«У нас давно була думка взяти церковний шлюб»

Думали харків’яни, як і багато інших переселенців, що місяць – другий побудуть у Ковелі й повернуться додому. Світлана вже планувала, що наприкінці серпня збере три рюкзачки – свій і дітей, з якими приїхали, й повернуться додому. Але війна затягнулася. Вирішили вони з чоловіком, що  їй із дітьми треба залишатися в Ковелі, аби вони в школу ходили (закінчували  навчальний рік дистанційно у своїх харківських навчальних закладах). Із вересня 2022-го син і донька Рудаїв зараховані до Ковельського ліцею №3: нині вони – учні восьмого й шостого класів.

– Після того, як чоловік пішов служити, – каже Світлана, – ми з ним п’ять місяців не бачилися. І ось у липні в нашого сина – день народження. Зовсім спонтанно вирішую, що поїдемо в Харків. Сідаємо з дітьми у потяг – і в дорогу. Знайшов чоловік більш безпечне місце, й ми зустрілися.

А потім, у вересні, в житті подружжя була дуже пам’ятна подія – таїнство вінчання. Жінка розповідає:

– Ми давно думали взяти церковний шлюб – ще до великої війни, та все за різними справами не виходило. І ось Саша сказав: «Настав час повінчатися». 16 вересня у Свято-Благовіщенському соборі міста Ковеля було таїнство вінчання.

Їхній шлюб перед Богом благословив настоятель цього храму отець Василь. А ось чому саме в цьому храмі подружжя Рудаїв дало обітницю «в радості й горі бути разом до кінця днів своїх», то з приводу цього Світлана пояснила так:

– Коли ми жили в Харкові, то моє життя було заповнене вщерть: робота, діти – їх треба на гуртки завести, поїхати з ними у вихідні кудись на природу. Одне слово, вертілась, як білка в колесі. І ось – війна. Я в Ковелі. Відчуття таке, що нікому не потрібна. Час ніби зупинився. Я не знала, чим мені зайнятися. Пробувала влаштуватися на роботу – не виходило. Прибиральницею не беруть. «Це не для вас робота», – почула. Хоч я на це говорила: «Чому ви вирішуєте за мене? Я хочу працювати будь-де, бо коли займаєшся якоюсь справою, то морально, психологічно легше». А якось пішла в Червоний Хрест одержувати допомогу ВПО, а там якраз був отець Василь. Почувши, що я цікавлюся роботою, він підказав: «У мене в храмі жінки маскувальні сітки плетуть – якщо є бажання, то запрошую». З червня 2022 року я приходжу в Свято-Благовіщенський собор, як на роботу, й плету маскувальні сітки для наших захисників. І на вінчанні у нас був, як я кажу, наш батальйон волонтерів.  Ще – син і донька, звичайно. Чоловіка тоді на два дні відпустили, бо ж церковний шлюб – така ж поважна причина, як і саме весілля.

Мова зайшла про те,  коли подружжя бачилося уже в цьому році. Жінка з радістю говорила:

– Сашко, до речі, зараз має відпустку й буде в Ковелі до кінця січня. У нас – ще один медовий місяць! А взагалі, як тільки в дітей канікули, ми їздимо з ними у Харків. Я використовую будь-яку можливість, щоб зустрітися з Сашею. Його ж можуть перевести в таке місце, куди ми не зможемо поїхати, щоб побачитися, тож дорожу кожною миттю. За тиждень–два купую квитки й вирушаємо. І вибухи в Харкові (місто з 29 грудня й по сьогодні дуже обстрілюють) нас не лякають. Коли почалася велика війна, то, як доводиться чути, деякі сім’ї через проблеми в час таких випробувань навіть розпадаються. Ми ж із моїм чоловіком настільки стали дорожити одне одним, що наші почуття, навпаки, зміцніли. Освідчення Сашка «Я тебе люблю», його ніжні звертання «Моє сонечко», «Моє коханнячко» – завжди чула, а тепер ще частіше.

…З жовтня 2023 року Світлана Рудай – член ради з питань вимушено переміщених осіб, тобто з першого дня створення її при Ковельському міськвиконкомі. Тепер у неї є громадська робота, суть якої – допомагати таким переселенцям, якою є сама та її діти. Вона вивчає  їхні проблеми. А проблеми ці, як каже, стосуються насамперед житла (де його винайняти, щоб дешевше чи й безкоштовно), гуманітарної допомоги (де розташовані волонтерські центри). Інформацію з приводу цього й шукає Світлана. Вона тепло відгукується про те, як у місті налагоджена робота з вимушено переміщеними особами:

– Жінки самі – молодці, зуміли в непростій ситуації самоорганізуватися, фітнес для себе проводять. А ще й влада пішла нам назустріч – приміщення надала. І консультації психолога (вони дуже потрібні!) можемо одержати безкоштовно. У центрі зайнятості для ВПО була зустріч з приводу працевлаштування, пропонували ваучери людям із відповідною освітою для продовження навчання  у виші.

А щодо думки про повернення додому, то Світлана Рудай висловилася так:

– Зараз важливо, щоб Україна виборола Перемогу, настав мир. А вже потім будемо вирішувати, що робити – у Харків їхати чи, може, залишатися в Ковелі. Дай Бог, щоб усі були живі!


* Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Цей знімок нагадує сімейству харків’ян про те, яким було їхнє життя до початку великої війни, – він зроблений за три дні до повномасштабного вторгнення росії.
Цей знімок нагадує сімейству харків’ян про те, яким було їхнє життя до початку великої війни, – він зроблений за три дні до повномасштабного вторгнення росії.
Маму й тата вітали з церковним шлюбом їхні син та донька.
Маму й тата вітали з церковним шлюбом їхні син та донька. 

Читайте також: «Волинська тероборона збирає кошти на пекельні «подарунки» для рашистів».

 

Telegram Channel