Врятував оберіг: льотчик розповів, як дивом вижив

Євген Соловйов (на фото) брав участь у найважчих місіях цієї війни, де потрібно було застосовувати вертольоти. Одна з них – політ в оточений росіянами Маріуполь. На той момент це був єдиний спосіб допомогти захисникам «Азовсталі» продовжувати оборону, доставити їм боєприпаси, їжу та медикаменти, а також - евакуювати поранених. На зворотному шляху вертоліт Євгена підбили окупанти, але він встиг зманеврувати, зберегти керування та на пошкодженому гелікоптері повернутися до своїх. Про це він розповів в інтерв’ю Армія TV

«Перед польотом більшість льотчиків підходять до гвинтокрила і розмовляють…»

Що таке вертоліт? Кабіна, гвинти, штурвал? Купа авіоніки? Для Євгена Соловйова – це точно не щось механічне та неживе.

– Вважаю, що у вертольота точно є душа. У кожного – різний характер. Є примхливий, є менш примхливий, є вибагливий, якому потрібно робити все так, як він любить, а інакше – він тебе підведе, – розкриває «міфологію» вертолітників Євген.

Взагалі ж, зазначає Соловйов, пілоти гелікоптерів – надзвичайно забобонні. Щоденний ризик формує у них специфічну психологію. Ритуалам вертолітників позаздрять навіть жерці в африканських племенах.

– У нас є різні, можна сказати, забобони. Тобто ходити в туалет перед вертольотом тільки із задньої сторони, щоб він не «образився». Перед польотом більшість льотчиків підходять, розмовляють, гладять його, щось шепочуть йому. Я також це роблю – і мені це допомагає. Буває, що двигун не заводиться… Погладиш його (вертоліт) – о, він і завівся. І ти продовжуєш: «Молодець, молодець». Воно - працює, – переконує пілот.

Коли свого часу Євген Соловйов був у гарячій точці, в Африці, йому разом із напарником Володимиром Шлюхарчуком дивом вдалося вижити після аварії в горах.  

– Коли ми опинилися в лікарні, Володимир розповів мені про те, що коли він збирався їхати в Африку, його донька Аліса дала йому жирафчика, складеного з Lego і сказала: «Тату, це тобі, він буде тебе оберігати». Він каже: «Бачиш, він нас уберіг». Я такий: «Ну так, як нас, – тримай половинку, це буде твоя», – розповідає Соловйов.

Половинка жирафа і досі «літає» з Євгеном. Завжди з ним є у льотному комбінезоні. Саме жирафчик, вважає пілот, врятував його в польотах у Маріуполь 2022 року. Польотах, що вже стали історією і легендою.

«Він мав впасти, та летів, летів…»

Це було дуже складне завдання. Навіть не так – це було майже неможливе завдання. Політ над ворожою територією на велику глибину – 100 кілометрів. Політ, коли тебе не прикривають. Коли ти летиш вночі на висоті 5–10 метрів. Завдання – доставити вантаж боєприпасів, системи зв’язку та інтернету, медикаменти.

Ці польоти були життєво необхідні. Вже тоді було зрозуміло, що оборона Маріуполя стала стратегічним завданням. Оборонці «витягли» на себе величезні сили ворога. Дали час згуртуватися й організувати нашу оборону на інших напрямках.

– Завдання навіть ставилося так, що ви прилітаєте туди, відвозите це все і приймаєте рішення – або залишаєтесь там, або повертайтесь назад на вертольотах. Але ще була така фраза: «Ну, я назад не летів би», – згадує пілот.

Повертатися назад було б самогубством. Туди можна було б проскочити непоміченим, назад – тебе вже ловитимуть всі: і повітряні, і наземні радари. Ти вже не зможеш повернутися тим самим шляхом – на тебе вже чекатимуть.

Повертатися назад було б самогубством. Туди можна було б проскочити непоміченим, назад – тебе вже ловитимуть всі: і повітряні, і наземні радари.

Перша спроба була невдалою. Вони прилетіли на лінію бойового зіткнення й відразу потрапили під обстріл. Негайно розвернулися і полетіли назад. Після цієї історії командування армійської авіації підійшло до питання трохи інакше, розповідає Євген.

Доєдналося Головне управління розвідки Міністерства оборони. Там уже оперували серйозною інформацією, супутниковими знімками. Спільно розробляли маршрут. Зважали на кількість російських військ, їхнє розташування. Врешті все ж таки полетіли, долетіли і повернулися назад.

Рейси повторювалися не один раз, не двічі і не тричі. Та марно було сподіватися, що так триватиме завжди. Ворог потроху закривав дірки у своїй обороні. Під час чергового рейсу вертольоти потрапили в засідку.

– На зворотному шляху ми йшли вздовж моря, над водою. Після того піднялися на сушу, там такий великий перепад – близько 50 метрів – між морем та сушею. І буквально за 500 метрів почув, як росіяни кажуть, «хлопок», такий дуже потужний вибух з лівого боку. Зрозумів, що вертоліт знижується, падає, втрачає оберти несучого гвинта, відповідно із втратою одного двигуна… Я зрозумів, що, напевно, ми горимо, – досі з болем згадує ті події Євген.

У них було дуже багато палива – тож вертоліт міг згоріти буквально за кілька секунд. Треба було щось вирішувати. Висота була 3–5 метрів, знижуватись не було куди. Виконати посадку – також. Екіпаж разом із 20 пораненими на борту просто розстріляли б на місці.

– Другий вертоліт не відповідав. Я продовжував маневрування і намагався не впасти. Вертоліт… Я знав, що він буде падати, але він... продовжує летіти. Не знаю, яким чудом, якимось дивом, але от у такому режимі ми летіли, летіли, летіли…

Врешті їм вдалося сісти. Євген описує це, як і багато іншого, що сталося того дня, одним і тим же словом – диво.

Богдан КРУТИВУС, armyinform.com.ua

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ