Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
Змагання, де переможців не буде

Nazar

Змагання, де переможців не буде

Чим переймався і з чого дивувався заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь УЛІЦЬКИЙ

Дожилися: вже спеціально чекаємо якоїсь каверзи від ближнього…

На дні передплатника в одному з райцентрів Волині агітував виписувати на наступний рік нашу нову «Цікаву газету на вихідні». Задля реклами роздавав перші номери видання усім охочим.

— Справді — ​цікава газета, але передплачувати не буду, — ​сказала одна жінка. — ​Бо ви навмисне зробили перші номери цікавими, а потім, коли я заплачу гроші, тижневик зіпсується. Я вже так обпікалась.

Почав переконувати: «Цікава газета» — ​«дочка» «Волині-нової», якій скоро виповниться

80 років, тобто нову газету творить колектив, який ви уже знаєте не один рік і який дорожить своїм ім’ям. Прагнемо, щоб тижневик теж мав багато читачів і довге життя. Якщо газета стане нецікавою, то люди просто відмовляться від неї. А це не в наших інтересах…

Згадав про цей випадок, бо вперше почув схожий аргумент. Звісно, ніхто не може гарантувати, що наступний номер газети кожному конкретному читачеві сподобається більше чи менше, ніж попередній. Як і те, що гривня знову раптом не обвалиться, завдавши удару по паперовій пресі, як це було нещодавно (від чого, до речі, редакції оговтуються й досі, а деякі взагалі припинили діяльність). Це зрозумілі переживання і для тих, хто читає та передплачує, і для тих, хто пише. Але здивувало те, що жінка була впевнена: ми НАВМИСНЕ будемо нецікавими, головне — зараз отримати її гроші.

Дожились до того, що вже не просто не довіряємо одне одному, а чекаємо якоїсь каверзи від ближнього! В усьому шукаємо обман. Лікар боїться, що його обважить продавець, а продавець — ​що медик призначить непотрібні дорогі ліки. І обоє шукають, на чому ж їх обкрутив банкір. Таке от всеукраїнське «змагання».

Лікар боїться, що його обважить продавець, а продавець — ​що медик призначить непотрібні дорогі ліки. І обоє шукають, на чому ж їх обкрутив банкір. Таке от всеукраїнське «змагання».

Нині й справді розвелося чимало усілякого роду шахраїв та пройдисвітів — ​від політиків, які обіцяють золоті гори, до банальних телефонних обманщиків. І вміння критично мислити, аналізувати й перевіряти — ​правильно та добре. Обпікшись, люди дмухають на холодне. Але коли це починає перетворюватись на тотальну підозрілість, то отримуємо озлобленість та нервозність, яка поступово охоп­лює все суспільство, від чого програють усі.

Й навпаки: тільки завдяки тим, хто, попри ризики, не бої­ться довіряти, можливий рух уперед. Саме тому перемагають Майдани, діють волонтери, створюються нові громади та ОСББ. І виходять газети…

«Зі сльози відродилися»: те, що українці зберегли себе, — ​диво

В останню суботу листопада уже традиційно запалили вдома на підвіконні свічки у пам’ять про замордованих у голодоморах українців. Підбирав слова, щоб пояснити донькам-школяркам, які подорослішали на рік, що ж відбувалось у ті страшні часи.

Згадав про їхню прабабусю по лінії мами, яка у 1933 му жила на Полтавщині. Була тоді малою і мала ще чотирьох братів та сестер.

— Вижити вдалося двом дітям, у тому числі і вашій прабабусі.

— То нас могло не бути? — ​запитала дитина.

— Могло. Те, що вижила прабабуся, — ​фактично диво. І, щоб ми з вами були, мало статись ще багато таких чудес.

…Озираюсь на історію своєї родини — ​і розумію: це взагалі диво, що у ХХ столітті українці змогли вижити і зберегтись як народ.

Один мій дід був в УПА, через що потрапив у Сибір. Але зумів повернутися в рідне село. Диво: і те, що вижив, і те, що повернувся.

Інший мій дід воював у Радянській армії, визволяв Чехію. Але теж не оминув Сибіру. І також зумів повернутись додому. Хіба не диво? І що вижив у боях, і що повернувся із далеких країв.

Мою бабусю у війну вивезли на роботи в Німеччину. Але і вона знайшла дорогу в рідне село. Чудо.

…Озираюсь на історію своєї родини — ​і розумію: це взагалі диво, що у ХХ столітті українці змогли вижити і зберегтись як народ.

Не тільки на смак товариш не всяк, а ще й на… температуру

Дописую «щоденник» і біжу на потяг. Поїздка цим транспортом — це завжди свого роду інтрига. Не тільки через нових попутників. Але й через інший вагон. Ціна на квиток та сама, що й раніше, але вагон точно буде не такий, як минулого разу. Нема однакових вагонів, як нема однакових сніжинок. Причому все одно, хто в цей момент очолює «Укрзалізницю» — ​місцевий хапуга чи «чесний закордонний менеджер» із мільйонною зар­платою.

Це непередбачувано при будь-яких керівниках. Бо ніяк не вгадаєш, буде сьогодні дути з вікна чи не буде. Закриватимуться легко двері в тамбур чи ні. Дзеленчатиме усю ніч якась деталь на сусідній поличці, чи пануватиме тиша. «Пахнутиме» з туалету лише у найближчому купе, чи дотягне до мого. І головне — ​яким буде температурний режим?

Бо наші українські поїзди в цьому плані унікальні. В них можна змерзнути в теплу пору, а взимку — ​пропотіти не гірше, ніж у лазні (ну і навпаки, звісно). А в холоди ще й насолодитись «бонусом» — ​подихати чадом від вугілля, що горить у грубці.

Як працівники «Укрзалізниці» встановлюють температуру, до якої треба натопити, — ​загадка. Підозрюю, що виходять не з якихось там норм та інструкцій, а з власного відчуття «тепло-холодно». А воно ж у кожного різне: і в провідника, і в пасажира.

Як працівники «Укрзалізниці» встановлюють температуру, до якої треба натопити, — ​загадка. Підозрюю, що виходять не з якихось там норм та інструкцій, а з власного відчуття «тепло-холодно».

От і останнього разу половина чоловіків у вагоні їхала з голими торсами. Незважаючи на те, що за вікном у цей час падав сніг. Тим, хто на нижніх полицях, було ще так-сяк, а пасажирам на верхніх, де завжди вища температура, дихалося важче, хоч і потілося краще. Особливо у центральних купе, далеких від слабеньких струменів свіжого повітря, яке інколи проривалося з дверей, коли хтось виходив у тамбур.

Вже хотів було зав’язати розмову і відволікти занурених у гаджети попутників зауваженням, що щось занадто натопили, як якась пані мене випередила.

— От молодці, — ​добре сьогодні напалили! А то боялась, що змерзну, — ​заявила вона, натягуючи на себе ще й тепле одіяло. Сусіди підтакнули і закивали головами.

От тобі на… Мовчки знімаю сорочку й обертаюсь до стіни. Добре, що на цей раз хоч нічого не дзеленчить і з вікна не дує…