Ікону для церкви викупили… у турецького султана - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Ікону для церкви викупили… у турецького султана

Таким ми побачили образ святого Миколая Залісочівського, освічений зимовим сонечком.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Ікону для церкви викупили… у турецького султана

Свято–Стрітенський храм села Залісоче Ківерцівського району має вже 234–літню історію, це — пам’ятка архітектури доби волинського бароко. Пережив і побачив багато на своєму віку. За часів Другої світової у його стіну влучив снаряд і дивом не розірвався, залишився й досі – як споглядання чуда Божого. Півстоліття тут хрестив, вінчав і вів до зустрічі з Богом безліч православного люду отець Дем’ян, один на 12 сіл. Колись і мене хрестили в цьому храмі, тому духовна ниточка привела поклонитися святині

«Хочеться, щоб парафіяни почувалися однією родиною, тому в нас спільні і радощі, і біди…»

Сім років тому молодий священик Павло Шматюк із матушкою Вікторією приїхали сюди тимчасово, бо отець Дем’ян занедужав, а вже за декілька днів довелося служити заупокійну і залишатися у Залісочому назовсім. І хоч родом подружжя з Рівненщини — матушка з Корецького, а батюшка з Дубровицького району, Волинь стала їм рідною. Навпроти храму — їхня оселя, то й просимося в гості.

— Покійний батюшка мав у селі авторитет, — розповідає отець Павло, бавлячи маленьку донечку. — І до нас одразу люди пішли радитися. Було незвично, але нас підтримали самі парафіяни. Є ж такі, що у них і священикам варто повчитися. Касирка Віра Антонюк, хоч має вже 82 роки, а чекає кожної служби, як найбільшого свята, і постує аж до вечірньої служби.

 

Отець Павло Шматюк –  сучасний хранитель древньої святині.
Отець Павло Шматюк – сучасний хранитель древньої святині.

 

У подружжя Шматюків росте четверо діток: Тетянка, Андрійко, Софійка і Любов. Протягом розмови вони розважають нас з усіх сил. Окрім своїх, матушка Вікторія, за фахом учитель української мови та літератури, навчає сільських діток у недільній школі, закінчила навіть курси флориста, аби створювати усілякі цікавинки.

У храмі з приходом молодого священика стало багатолюдно. І хоч немає окремого приміщення, збираються вихованці щонеділі просто у храмі, щоб розмовляти про Бога.

І вирішили, щоб не сперечатися, у храмовий празник переносити ікону в церкву-іменинницю. Від Трійці до Стрітення вона — в Олицькому храмі, а від Стрітення до Трійці — в Залісочому. От як колись люди вміли домовлятися!

— Перший рік до нас прийшло 70 дітей, навіть з Олики. Дівчатка з педколеджу допомагали. По різних кутках у церкві сидимо, — матушка Вікторія ніжно пригортає свою найменшеньку Любцю.

— Намагаємося для себе нічого не просити, тримаємо господарство: кури, кролі, свині. Але спонукаємо людей підтримувати одне одного, — додає священик. — Проводимо благодійні концерти для допомоги онкохворим і дітям із родин атовців. Хочеться, щоб парафіяни почувалися однією родиною, тому в нас спільні і радощі, і біди, — розповідає отець Павло. — Є у нас дуже давня традиція хресного ходу спільно зі Свято–Троїцьким храмом селища Олика. У 1905 році за участь у російсько–японській війні цар подарував нашим землякам двосторонню ікону святителя Миколая й Успіння Богородиці. Пізніше одні стали казати, що ті військові були із Залісочого, а інші — що з Олики. І вирішили, щоб не сперечатися, у храмовий празник переносити ікону в церкву–іменинницю. Від Трійці до Стрітення вона — в Олицькому храмі, а від Стрітення до Трійці — в Залісочому. От як колись люди вміли домовлятися!

«Завжди знаходяться такі, що критикують. але й Христа теж не всі сприймали»

Отець Павло веде нас у храм і, відмикаючи двері, розповідає:

— Нам закидають, що «спаплюжили євроремонтом пам’ятку архітектури». Але сім років тому довелося її просто рятувати. Ми погоджували свої дії із дозвільними службами. Звісно, коштів стільки не мали, аби все відновити. Щоб старі вікна не виймати, поставили нові ззовні, інакше потрібно відтворити все до дрібних деталей. А так вікна збережені, і в храмі тепло, дощ не затікає, не руйнує стіни. Встановили опалення, а коли знімали оцинкований дах, він увесь був у дірках від куль, через які затікала вода. Добре, що дерев’яна покрівля збереглася. У матеріальних питаннях часто допомагають успішні земляки – Леонід Стефанович, Володимир Цибульський, фірма «Олика-Агро». Але завжди знаходяться такі, що критикують. Та Христа теж не всі сприймали.

Коли робили внутрішній ремонт, фарбували все в автентичних тонах. Це стиль храму, його не можна міняти. А зовні мусили збити стару штукатурку, пошкоджену грибком, і перефарбували з жовтого у блакитний колір, Богородичний. Хоча зі старих документів дізналися, що спочатку храм був білий, помазаний вапном. На кожній цеглині витиснений хрест – це свідчить, що цегла навмисно випалювалася для храму…

 

«Будьте світлом для світу», – сказав Господь. І родина отця Павла ділиться цим світлом.
«Будьте світлом для світу», – сказав Господь. І родина отця Павла ділиться цим світлом.

 

До речі, у церкві знайшли рукопис священика Миколая Червінського за 1826 рік. Він подає опис ландшафту довкола храму, зазначає, що перший Стрітенський храм у цих місцях був між Дерном і Покащевом, другий, дерев’яний, стояв на місці теперішнього, на колишньому кладовищі. Цей, цегляний, збудували в 1784 році. Щось не дотрималися у розрахунках — і купол упав на середину церкви…

— Але образ Миколая так і стояв на своєму місці у стінному заглибленні неуш­коджений. Там він і зараз, — продовжує отець Павло. — Ікона написана у візантійському стилі і цим відрізняється від інших. А потрапила до нас таким чином. Із цієї місцевості козаки служили в турецького султана. Якось вони побачили в його помешканні незвичайні двері. Придивилися – це образ святителя Миколая! Просили віддати ікону. Султан поклав її на одну шальку терезів, а другу пропонував доважити грошима. Козакам тієї ночі явився святитель і наказав погоджуватися на умови. Наступного дня вони на порожню шальку поклали червінця і… ваги чудесно порівнялися. Султан мусив віддати ікону. Через образ святого завжди творилися дива. Одна місцева католичка хворіла, їй наснився якийсь дідусь і сказав молитися перед Залісоцьким Миколаєм. Жінка так зробила – і зцілилася.

— А ще при храмі колись діяло братство й сестринство, — оповідає священик. — Під час розгулу епідемії морової язви сестрички придбали у храм ікону Святої Трійці. Від того дня хвороба припинилася. А ось давня ікона святих Кузьми й Дем’яна, яких ковалі вважали покровителями свого цеху. Вони викували оклад, кіот, поновлювали його. Олійний цех мав свою ікону і дбав про неї. Тобто, всіма святинями хтось опікувався…

– І економіка процвітала, — не втримавшись, додаю.

«Якщо чесно все виконаєш, претензій до тебе не буде навіть у власної совісті»

Знаючи, що отець Павло забирав із полону односельчанина — кіборга Віктора Михальчука, запитую його про війну, бо відчуваю: має що сказати.

— Хіба не церква має опікуватися тими, хто на війні? – міркує батюшка. – Ця тема болить багатьом священикам. З метою духовної підтримки вони їдуть через блокпости, шукають полонених, дізнаються адреси рідних. Побувавши там, зрозумів, що такими темпами, як зараз, війна не швидко закінчиться, бо на ній хтось заробляє гроші. Влада не йде на кроки врегулювання. А треба жертвувати своїми амбіціями, щоб зберегти чиїсь життя… Жодного офіційного документа немає про те, що цю війну хтось із УПЦ благословляє, освячує техніку. Є, звісно, окремі випадки, коли священики на окупованій території сприяють сепаратистам. Але це чисто людський фактор, а не позиція всієї церкви. А пляма через одного падає на всіх.

Кругом задіяна політика, на людей впливають інформаційно. Всю картинку про світ нам дає телевізор. Після того, як я приїхав зі Сходу в 2015 році, перестав його дивитися. Справжній патріотизм має проявлятися в ділах, а не в словах. Ось отець Олександр Лановий з Оконська — приклад патріотизму для мене, отець Олександр Мазурак, який просто не може бути тут, коли йдуть на війну його вихованці. Каже, хоч їсти їм буду готувати, хоч поговорю з ними. Чому з хворими в госпіталі не всі знаходять контакт? Тому що той, хто бачив на власні очі війну, довіряє лише таким самим. Якби кожен був на своєму місці, то все було б зовсім по-іншому. Держслужбовець ти чи простий громадянин – виконуй, що від тебе вимагається. І якщо чесно виконаєш, претензій до тебе не буде навіть у власної совісті…