Французи її іменем називають вулиці, а ми навіть не знаємо, хто така — Марія Башкирцева
У Європі кажуть, що вона могла б стати «Бальзаком живопису», якби доля відміряла їй довшого віку
У Парижі, біля входу в Люксембурзький палац, є статуя «Безсмертя». На її постаменті викарбувані імена видатних людей, котрі замолоду відійшли у Вічність. Серед них — зовсім не французьке прізвище: Башкирцева. Між датами народження і смерті — неповні 26 літ, у які вклалося бурхливе духовне життя різнобічно обдарованої людини. Вона майже не відома сучасним українцям, однак картини, скульптури та знаменитий щоденник дівчини, що народилася під Диканькою, в селі Гавронці на Полтавщині, знає весь світ. Більше того, вона стала першою жінкою-митцем, чиї полотна представлені в Луврі
«Мені тринадцять років, якщо я буду втрачати час, то що ж із мене вийде? Так багато справ, а життя таке коротке!»
Марія з’явилася на світ 23 листопада 1858 року, зростала в розкоші, була оточена безмежною любов’ю рідних. Але через хворобу у травні 1870-го виїхала з мамою за кордон.
Дівчина з дитинства виявляла надзвичайну обдарованість: володіла німецькою, англійською, італійською, французькою мовами, читала в оригіналі Гомера, Платона, Аристотеля, з 13-літнього віку сама складала для себе освітні програми. Щоденно по 9 годин займалася фізикою, хімією, математикою, вивчала давньогрецьку мову та латину.
Крім того, чудово співала, відомий французький професор вокалу Вартель пророчив Марії світову славу.
Маючи унікальний оперний голос, 16-річна дівчина, сповнена надій та віри в себе, пише в щоденнику: «Яке задоволення гарно співати! Усвідомлюєш себе всемогутньою, почуваєшся царицею! Це не та гордість, яку дає золото чи титул. Стаєш більше ніж жінкою, почуваєш себе безсмертною. Відриваєшся від землі і летиш у небо!» Але недуга позбавила її цього щастя, Марія втратила голос, значно погіршився і слух. Та попри це не припиняла грати на роялі, гітарі, арфі, мандоліні. Вона захоплювалася мистецтвом, бувала на виставках, відвідувала театри, музеї.
«Я поспішаю жити й хочу встигнути все…»
Ці рядки дівчина написала, ще не знаючи, що має сухоти. Діагноз їй поставили невдовзі, і він був страшним ударом для юнки, життя якої тільки-но починалося. Дехто вважає, що саме тому вона так багато працювала: адже стільки хочеться сказати та зробити, а часу так мало… Жага до життя спонукала її діяти.
Утративши можливість стати співачкою, Марія Башкирцева вступила до академії Жуліана, де навчалася живопису. Працювала наполегливо, нехтуючи засторогами лікарів, і вже через рік отримала золоту медаль. Виставляла картини у відомих французьких салонах, здобула славу й визнання. За відносно короткий час написала понад 150 полотен, а ще ж були графічні та скульптурні роботи! На них реалістично зображені звичайні люди, прості життєві ситуації, але вражають її сміливість та майстерність у поєднанні кольорів. Навіть викладачі дивувалися, що в такому юному віці їй вдалося стати професіоналом.
Радості від перемог немає, бо їх досягнуто копіткою працею, у них немає нічого неочікуваного, я відчуваю себе на шляху до більш високого і досконалого, і створене вже не задовольняє.
Парижем ширилися чутки, що автор картин — зовсім не Марія, а її учитель Жуль Бастьєн-Лепаж, відомий митець: мовляв, хіба молоденьке хворобливе дівча, заледве закінчивши художню академію, та й то за прискореним курсом, може ТАК малювати? Башкирцева сміялася із цих домислів, а у щоденнику занотувала: «Радості від перемог немає, бо їх досягнуто копіткою працею, у них немає нічого неочікуваного, я відчуваю себе на шляху до більш високого і досконалого, і створене вже не задовольняє».
Вона боролася за життя до останнього дня, але швидкий перебіг туберкульозу не залишив їй шансів. Марія померла в 1884 році. На останній картині, якої вона так і не закінчила, художниця зобразила дівчину у весняному саду…
На жаль, нині її твори — рідкість. Значна частина привезених матір’ю після смерті доньки в Україну загубилася у вирі Другої світової війни. А ті, що вціліли, як шедеври світової культури зберігаються в художніх музеях та галереях Франції, США, Німеччини, Данії, Італії, Сербії, Греції, Люксембургу. Картина «Зустріч», що принесла Марії найбільшу славу, експонується в музеї Орсе в Парижі.
«Заповідаю свій щоденник публіці…»
Посмертна слава засяяла навколо імені Марії Башкирцевої не лише завдяки її талановитим картинам, а й щоденникові, який перекладено в багатьох країнах Європи. У ньому дівчина занотовувала свої думки від 12 літ до останніх днів. Але то не тільки сповідь про сходження до мистецьких вершин, враження від зустрічей із визначними людьми (художниками Бастьєном-Лепажем, Робер-Флері, Мункачі, скульптором Сен-Марсо, поетом Франсуа Коппе й ін.). Щоденник Марії Башкирцевої — це широка панорама культурно-мистецького життя Європи ХІХ століття. Художниця сама назвала його «цінним людським документом». Значний інтерес для літературознавців становить її листування з Мопассаном, Дюма-сином, Едмоном Гонкуром й Сюллі Прюдомом.
Дивно, що молода людина каже: «Я заповідаю свій щоденник публіці», а не «опублікую свій щоденник». Зрештою, вона майже постійно жила з думкою про близьку неминучість смерті, тож писала щиро і правдиво: «Мені нема ніякої вигоди брехати. Мені не потрібно ні прикривати якийсь політичний акт, ані приховувати якийсь злочин. Мій найбільший клопіт полягає тільки в тому, щоб висловлюватися якомога точніше».
«Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…»
«За красою саду, парку, споруд Диканька може позмагатися з віллами Боргезе й Доріа в Римі… Дуже шкода, що у світі навіть не підозрюють про існування цього місця», — зазначала Марія в щоденнику. Покинувши Україну у 12-літньому віці, дівчина пам’ятала небагато, але у 16 років вирішила провідати батька в Гавронцях. Він був, м’яко кажучи, людиною оригінальною. «Коли йому стає сумно, і він уже не може розважатися полюванням, пиятиками із сусідніми поміщиками й амурними пригодами, то часто, бува, наказує стріляти з гармат, що стоять прямо перед двоповерховим будинком у маєтку, — одне слово, нудить світом і шукає пригод», — писала Марія, глибоко розчарована беззмістовністю батькового життя.
Та загалом літо й рання осінь 1876-го, проведені на Полтавщині, — найщасливіша пора в її житті. Це був час безтурботних розваг і спокійного буття, вона безпосередня, як щаслива дитина, запанібрата трималася із сільськими дівчатами, чим неймовірно дратувала батька. І він, і його сусіди вважали, що Марію зіпсувала злополучна Франція, яка всіх робить безнадійними республіканцями. Але вона не зреклася своїх поглядів, завжди пам’ятала про свою землю і якось написала в щоденнику: «Я добре почуваюся на батьківщині. Нема двозначності у становищі, можна ходити й дихати вільно». А гавронськими вишнями і яблуками марила й перед смертю…
Найвідомішою прихильницею її творчості була Марина Цвєтаєва, яка присвятила художниці свою першу збірку «Вечірній альбом». Докладно розповів про славетну полтавчанку Михайло Слабошпицький у книзі «Марiя Башкирцева».
У Європі Марію не забувають і досі. У Ніцці одна з вулиць названа на її честь, французи вшановують пам’ять про неї виставками її робіт. Окрім того, у Франції є нагорода молодим художникам, яка носить ім’я Марії Башкирцевої.
