Моє особисте - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 32.31
Моє особисте

Волинь-нова

Моє особисте

— Ти чому без дозволу лізла у мою шухляду? — А ти мене запитував, коли брав пенал з олівцями з портфеля? — Мені треба контурну карту розмалювати. І це не те саме, що лазити по шухляді! Не йди в мою кімнату! — А ти в мою!

Оксана КОВАЛЕНКО, мама

Це один із діалогів моїх дітей. Чому вони зняли такий лемент, я спочатку не збагнула. То була не просто ворожнеча. То була боротьба за приватну власність і свою територію. І її легше сприйняти без роздратування, якщо згадати, як зачіпає за живе, коли хтось без дозволу бере якусь дорогу тобі річ. То інша тема, ніж навчання дітей ділитися. Це — ​про право на приватну власність. Звучить по–дорослому, але насправді така потреба є і в дитини. Можливо, то прояв наслідування, але найімовірніше — ​це ефект дорослішання, розвитку.

За спостереженнями психологів, десь у віці 2–3 років дитина «заводить» свої і тільки свої речі: поличку, велосипед, який не можна брати без дозволу, скриньку для «коштовностей»

За спостереженнями психологів, десь у віці 2–3 років дитина «заводить» свої і тільки свої речі: поличку, велосипед, який не можна брати без дозволу, скриньку для «коштовностей». Педагог Еда Ле Шан вважає, що так звана приватність є потребою бути особистістю, і наполегливо радить це право поважати. В іншому разі дитина ще більше капризуватиме. Учений наводить приклад зі своєї практики. Сім’я з трьома дітьми мешкала у двокімнатній квартирі й мала проблему з особистим простором: діти постійно конфліктували. Нарешті батько подарував кожному синові по скриньці із замком для їхніх власних речей. Після того діти сварилися значно менше. Психолог пояснює: вони перестали доводити собі й усьому світу, що мають право на свої таємниці, бо їхні тато і мама утвердили своїм вчинком.

Право на приватність батькам усе важче сприйняти з дорослішанням дитини. Мовиться про «славнозвісний» підлітковий вік. Одну маму може дуже дратувати, що її син зачиняється на ланцюжок у своїй кімнаті, друга — ​не знає, як повестися зі щоденником доньки, який раптом виявила під час прибирання. Ще інша перестраховується — ​тихцем переглядає СМС у мобілці. Психологи–практики розповідають історії, як лякає батьків прочитане в тих щоденниках, і тут же пояснюють: зазвичай діти додають трагізму своїм думкам, збагачують їх інформацією з чужого досвіду — ​і збоку бачиться це справді страшнувато. Однак заспокоюють: підліткам притаманний несвідомий драматизм, вони тільки обмацують світ і роблять це в дуже емоційно насичену для себе пору. Так чи інакше, батькам хочеться зберегти з дитиною гарні стосунки — ​і це можливо, якщо вони поважатимуть її право на приватність, зокрема на приватний простір. На фоні цього пригадалося, як син грубувато вимагав, щоб я зачинила двері до нього в кімнату, як виходитиму. (Звучало це буквально грубувато, бо саме в цей час у нього «ламався» голос.) А як він хотів, щоб ми якнайдовше залишалися «на виїзді», у той час як сам — ​удома. Поки я обдумувала ситуацію, вона розв’язалася сама собою: наш підліток так спрагло тягся до спілкування після довгої самотності, що підозри «про щось таке» враз відпали. Ніде правди діти, не раз я словом чи дією порушувала тонку грань отого важкого для батьків права на приватність, однак із часом ми виробили правила, які більш–менш влаштовують обидві сторони.

У літературі та кінематографії вистачає прикладів, як важко можна образити дитину своєю недовірою, підозріливістю і нездатністю відпустити її дорослішати. Є і приклади про батьківську легковажність та поблажливість. Отож без інтуїції, покладеної на фундамент любові й віри у своє дитя, не обійтися. Щасти вам у цій нелегкій і нібито невидимій праці — ​вихованні! А маєте чим похвалитися — ​надсилайте листи за електронною адресою (okovalenko74@gmail.com) або ж за поштовою адресою редакції «Цікавої газети».