Лі Куан Ю загнав народ до багатства… палицею

«Країна штрафів» та економічної свободи

Така кара передбачена за порушення аж 40 законів. Якось там заарештували британського підлітка, який розмалював стіну одного з будинків, влупили 10 разів по п’ятах і депортували. Жорсткі методи «виховання» у Сінгапурі ввели, коли тут правив знаменитий прем’єр Лі Куан Ю, якого вважають батьком «сінгапурського економічного дива». Він помер у 2015 році, але держава і далі процвітає. По собі він залишив також драконівські стягнення навіть за найменший проступок, тому Сінгапур ще називають «країною штрафів». Наприклад, плювок на вулиці вам обійдеться у 500 доларів. Якщо ж ви не змиєте за собою у громадському туалеті, то викладете за це 180 «зелених». Курити взагалі краще не починати — 1000 доларів за сигарету в зубах у забороненому місці! А не дозволено це робити усюди, за винятком спеціально відведених куточків. Але до штрафів та палок зараз вдаються рідко — люди і так «культурні»! У Сінгапурі ви можете забути гаманець у метро і наступного дня знайти його на тому ж місці.

 Отак палицею та штрафами Лі Куан «ліпив» із колишніх свинопасів (ще в 60–х роках минулого століття вулиці міста кишіли цими тваринами) дисциплінований на­род. «Якщо ти можеш вивести добре виховане та освічене населення, то тобі не треба буде часто користуватися кнутом, оскільки люди вже натреновані. Це як із собаками», — відверто говорив він про свої методи.

З простолюдином все зрозуміло. Але ж є ще можновладці? Процвітання можливе, коли за законами живуть і одні, й другі. Якщо хтось «халявить», сидить на схемах, успіху досягти важче. І тут треба згадати знамениту фразу Лі Куана Ю, яку дуже люблять цитувати в Україні, — про «посадити трьох друзів». У Сінгапурі створили своє «НАБУ» з широкими правами, яке в народі називали «Бюро із розслідування заразної скупості». Воно перевіряло навіть членів родини Лі Куана Ю. Один із найрезонансніших випадків стався у 1987 році з міністром Те Чін Вангом, соратником та другом прем’єра. Встановили, що він узяв два хабарі. Коли Ванг дізнався про розслідування, написав записку Лі Куану і вчинив самогубство. «Як порядний джентльмен, я повинен заплатити найвищу ціну за свою помилку», — зачитав на трибуні парламенту текст послання прем’єр.

Лі Куан Ю, до речі, насміхався з демократії, при якій, казав, багаті дядьки купують голоси в бідних, щоб і далі бути при кориті і дерти з них три шкури.

А щоб остаточно відбити у чиновників жагу до зловживань, Лі Куан дав їм величезні зарплати. І прив’язав їх до економічної ситуації в країні: показники високі — висока зарплата, гіршають — зменшуються і доходи. Також дуже багато отримують і судді — щоб ні в кого й думки не було «брати на лапу». Словом, жорсткою рукою максимально закрутив гайки, встановивши дисципліну та порядок. Та це ще не все. На планеті немало диктаторів, які різними методами тримають народ у покорі, але люди там живуть незаможно, а то й злидарюють, як–от у багатій на нафту Венесуелі. А Лі Куану Ю вдалося «чудо». Чому?

Бо він дав максимальну економічну свободу! Максимальну! Тут найлегше, найзрозуміліше і найпрозоріше робити бізнес. Сінгапур багато років займав перше місце у світі за індексом економічної свободи і зараз не опускається нижче п’ятої сходинки. Додайте сюди величезні кошти, які вкладаються в освіту, і отримаєте ось такий результат: острівна країна розміром з наш Київ і в півтора раза численніша за населенням стала четвертим найвпливовішим фінансовим центром у світі. Тут найбільше доларових мільйонерів на одного жителя! «Ми вітали кожного інвестора. Просто зі шкіри лізли, щоб допомогти йому почати виробництво і налагодити бізнес», — згадував Лі Куан у своїй книзі «Сінгапур: з третього світу у перший». Не рейдерами лякали інвесторів, а за ручку водили! А щоб комуністи зі своїми ідеями не заважали будувати ринкову економіку, прем’єр… просто заборонив комуністичну партію.

Лі Куан Ю був при владі 52 роки.

Лі Куана на нас немає?

Хочете такого правителя в Україні? Так? А я б не поспішав зі ствердною відповіддю. По–перше, Лі Куан Ю — звичайний диктатор. На тій чи іншій посаді він правив країною 52 роки (у Сінгапурі опозиціонерів у парламенті можна перелічити на пальцях однієї руки). А українці за свою історію так «наїлись» усіляких диктаторів, що вже виробили імунітет від них — здається, довго не витримають навіть «золотого». Не той у нас характер. Та й, слухайте, палицею по п’ятках… якось воно не те… По–друге, Україна — величезна. Шикувати всіх під одну лінійку неефективно. Ліпше кожному гетьману дати по булаві, і хай керують. Тут, як кажуть, децентралізація вам у руки! По–третє, хіба в демократичних країнах нема верховенства права? Хіба за демократії не можна «садити друзів» і домогтися того, щоб люди не пісяли у під’їздах? Можна.

Хоча… ні, все таки Лі — не звичайний диктатор. «Звичайні» — то такі, як Сталін, Гітлер, Путін, Хусейн, Башар Асад, Пол Пот. Думаю, що і Януковича можна було б у цей список внести, якби не змусили втекти. Сінгапурцям просто пощастило, що їхній «батько» виявився не самодуром, помішаним на золотих унітазах чи «збиранні земель», а достатньо відповідальною та розумною людиною. Може, українці в глибині душі і мріють про такого, але мені здається, що краще в цю лотерею з незамінними «лідерами націй» не грати і переобирати їх кожні 5–10 років. Шлях довший, але надійніший.

Лі Куан Ю, до речі, насміхався з демократії, при якій, казав, багаті дядьки купують голоси в бідних, щоб і далі бути при кориті і дерти з них три шкури. Ще один великий чоловік — британець Вінстон Черчилль — теж називав демократію «поганючою формою правління». «Але кращої людство не придумало», — уточняв. Так що треба уважно дивитись, що можна запозичити з досвіду Сінгапуру, а що — ні.

Ну і остання теза: багатство не означає щастя. Виявляється, що ця заможна країна стабільно входить до найбільш нещасних держав світу. Чимало сінгапурців, попри достаток, чомусь не вважають себе щасливими.

Може тому, що бувають ситуації, коли так хочеться плюнути під ноги?..

А не можна.