Своє 90-річчя відзначала в улюбленій луцькій лазні

«Приємно, коли тіло після віника аж горить»

У 1950–х Людмила Шкавро разом із чоловіком–прикордонником приїхала на Волинь. Розповідає, що на перших порах жили в комунальній квартирі на 4 сім’ї, де навіть до умивальника завжди була черга. Почала ходити в баню — і на все життя пристрастилася до її гарячого духу.

Масажист Валентина Приймачук допомагає Людмилі Дмитрівні бути у відмінній формі.

 — Завжди парилася на третій полиці, де спекотніше. Віники чергую: то березовий, то дубовий. Прошу дівчат, щоб добре шмагали, сил не шкодували, бо я люблю, коли тіло аж горить. У лазні ми не просто змиваємо бруд, тут організм звільняється від шлаків, після живильних масок шкіра набирає пружності, контраст температур загартовує, тонізує, дає легкість, свіжість. Коли, буває, спекотної пори у транспорті стоять поруч спітнілі люди й неприємно пахнуть, мені хочеться привести їх сюди на оздоровче очищення. Я могла на чомусь іншому зекономити, але завжди раз або й два на тиждень мусила попаритися. Виходжу завжди з лазні — наче на світ народилася, — розповідає Людмила Дмитрівна, енергійна й бадьора жінка, дивлячись на яку, важко повірити, що у липні вона відсвяткувала 90-річчя.

До нашої співрозмовниці всі тут ставляться дуже шанобливо. Звертаються за порадами, як до професіонала банної справи. А з нагоди поважного ювілею керівництво винагородило почесну клієн­тку абонементом на безкоштовне відвідування лазні. Вітали Людмилу Дмитрівну і працівники, і подруги, які поділяють її захоплення. І досі всі згадують той святковий «банний день».

Кажуть, Дмитрівна — ​неперевершений кондитер, пече такі торти й тістечка, що в роті тануть. Охоче ділиться рецептами, секретами приготування. Один із них — ​збивати яйця з цукром треба вручну, а не міксером. Дівчата зітхають, що це важко й довго, а для пані Людмили — ​запросто.

З нагоди поважного ювілею керівництво винагородило почесну клієн­тку абонементом на безкоштовне відвідування лазні. Вітали Людмилу Дмитрівну і працівники, і подруги, які поділяють її захоплення.

— А які гарні кімнатні капці вона вміє в’язати, у мене їх уже дві пари. Усе наше товариство любителів лазні Дмитрівна взула у свої вироби, — хвалить рукодільницю Людмила Мартинюк, яка теж полюбляє попаритися. — І розсаду квітів нам приносить із дачі, навчає, як їх вирощувати.

Вибрати «правильний» віник теж потрібно вміти.

Виявляється, Людмила Дмитрівна, незважаючи на поважний вік, досі порядкує на дачній ділянці у Промені. От і вчора їздила рятувати врожай слив, бо вітер розчахнув гілля з рясними плодами. Дарма, що внук, у сім’ї якого зараз живе жінка, просить збавити темп.

— Дмитро мене сварить, щоб не бігала. Але хіба можна змінити вдачу? Я все життя дуже непосидюча, одне слово — ​холерик. Уже маю двійко праправнуків, а досі повільно ходити не вмію. Ніяк не можу повірити, що маю 90, почуваюся на 60 років, не більше. Часом через це і страждаю. От недавно поверталися з дачі, а я згадала, що треба ще огірочки зібрати. Бігом на город, перечепилася за огудиння, впала. Але, дякувати Богу, переломів досі не мала. Знайомий лікар жартує, що в мене «броньовані» коліна, міцні кістки. Препаратів кальцію не приймаю, видно, просто така «порода», — ​ясніє обличчя Людмили Дмитрівни щирою, «не купованою» білозубою усмішкою.

«Скрізь за тобою їздила, а тепер — ​вибач, Іване, слідом не піду»

Коло спілкування пані Людмили дуже широке. Завжди на зв’язку не тільки внуки і правнуки, сестри, племінники, інші родичі.

— Більшість моїх подруг уже відійшли у Вічність, то я тепер дружу з їхніми дочками. Телефонують, часто зустрічаємося. До речі, номери мобільних не записую, а запам’ятовую, мені це легко дається. А компанійською людиною була завжди. Чоловік покійний жартував: «Хоча б один раз вчасно прийшла після роботи». Але ніколи не сердився, розумів мене, добрий був, — ​згадує наша співрозмовниця своє щасливе подружнє життя.

Сусіди по дачі позаочі називають Людмилу Дмитрівну «генеральшею». Чоловік був військовим, де б не служив — ​їхала за ним, облаштовувала щоразу сімейне гніздечко. Прожили душа в душу 45 років. Вона встигала і вдома всьому дати лад, і на роботі, і для спорту знаходила час. Похвалилася, що була чемпіонкою зі стрільби з пістолета серед жінок, і у змаганнях на байдарках брала участь, і плавала добре, й на ковзанах любила кататися. Не уникає фізичних навантажень і тепер, у поважному віці, бо це — ​головна умова активного довголіття.

Я могла на чомусь іншому зекономити, але завжди раз або й два на тиждень мусила попаритися.

— Як помер Іван, то снився мені щодня. Усе кликав до себе, скаржився, що йому там самотньо. І я уві сні якось вирішила цьому покласти край. Як не шкода було чоловіка, набралася рішучості й твердо сказала: «Скрізь за тобою їздила, а тепер — ​вибач, Іване, слідом не піду». І з того часу залишив він мене у спокої. Принциповий був, але завжди переді мною «капітулював»: «Як Люся скаже, так і буде…» Хоча я була дружиною капітана, вдома почувалася і почуваюся генералом, бо маю бойовий характер, — ​зізнається пані Людмила.

Лазня – це ще й завжди гарний настрій!

Її часто перепитують: «Рік народження 1928–й? Може, 1938–й?» Бадьору жінку з манікюром і на підборах бабусею назвати язик не повертається. Дехто звинувачує: мовляв, після війни могла «приписати» собі літ. Людмила Дмитрівна не ображається, радить перевірити:

— Нас у мами дві пари двійнят. Я зі старшої пари, а є ще дві молодші сестри. Усі, слава Богу, живі, здорові. Мама жила до 94 років, ніколи не хворіла, раптово тромб обірвався, а до лікарні було далеко — ​не врятували. Тато з війни не повернувся. Я родом із Миколаївщини, дівоче прізвище моє Музиченко. Але скажу одну істину: швидко старіють ті люди, які нарікають на все і всіх, завжди чимось незадоволені.

У неї теж у житті були важкі, болючі, непоправні втрати, але це не озлобило душу. Намагається не зациклюватися на бідах. Не спиться вночі — ​є нагода прочитати книгу чи полити город. Ніколи не топтала дороги до аптек чи лікарень. Після того як поховала доньку, «стрибнув» угору артеріальний тиск. Онук подарував тонометр, щоб його контролювати. Але від лазні Людмила Дмитрівна відмовитися не могла. Просто стала паритися на нижчій полиці. Стверджує, що і сама, і багато приятельок–гіпертоніків давно переконалися: шкоди не буде, якщо прислухатися до того, як реагує організм на теплові процедури.

— У нас тут справжня оздоровниця. Є можливість вибрати, що кому підходить, деякі пані літнього віку полюбляють хамам, хочуть поніжитися. Приходять і молоді мами з дітками, хлюпаються у малих басейнах з теплою водичкою. Аромотерапія, масаж, косметичні процедури, традиційне чаювання, спілкування, позитивні емоції — ​усе це сприяє доброму самопочуттю. Ну а наша Дмитрівна любить гострі відчуття: коли роблю масаж — ​вимагає не шкодувати, — ​розповідала масажист Валентина Приймачук.

Робоче місце Валентини Приймачук.

Роками гуртувалося коло однодумців – ​прихильників оздоровлення в лазні. Тепер вони одна дружна родина. Торік разом відзначали 80–ліття Надії Василівни Грень, цього літа – ​90–річчя Людмили Дмитрівни Шкавро. Молодші вчаться у ветеранів, але на різницю у віці тут ніхто не зважає, у лазні – ​усі «дівчата».