«Шерше ля фам! Мене шерше чимдуж...»
Жіночий погляд
Філологічні студії любові
Мур-мур, бонжур, моншер
і монамур —
А більше по-французьки
я ні слова…
…та вже тактильно точиться
розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» — то русизм, «дуреп»
на укрмові!
Філологічні студії любові).
Шерше ля фам! Мене шерше
чимдуж
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ —
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –
Чи краще в ванну… Качечка! —
гляди!
Гумова, жовта — із дитинства
плине…
Ой ціпу-ціпу… Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні —
«і», «й», «та» –
І аж муркоче панна Золота…
Ой! Протиставні — «а», «проте»,
«однак»…
А ви, моншер, вигадливий юнак…
По тому розділові — «то», «чи»,
«хоч»…
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні
(«нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», «навіть»,
«аж»),
Чи видільні («хоча», «лише»)…
Приляж…
…запала тиша у лекційній залі…
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі…
Ранок
Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше,
не стало),
бо мало було (хоч від шостої —
мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.
Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така
от непруха),
ти ніжно серденько дівоче
послухав –
і тенькнувши, впало воно до землі,
на друзки розбившись…
Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи.
Хвилина мовчання…
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання
зривати чеку у чекання…І най
летять на підлогу суконка,
беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай…
Скільки того літа…
Кохайтеся, чорнобриві, скільки
того літа,
Пролетить і не помітиш. Золота
Лоліта,
Як леліточка ласкава, леститься,
лоскоче
Свого Леля молодого, і в лестиві очі
Зазирає, і лепече, і леліє з любим,
І цілує, і милує легковажні губи,
Як лебідонька, до нього
тулиться, лягає
На леваді, і ласкавець ладно обнімає.
Ластовиннячко із личка ласочки
легенько
Виціловує лякливо, щоб не чула
ненька,
Біла льоля з льон-травиці мокра,
хоч знімати –
В теплих росах намочила. Як іти
до хати?
Як із літепла любові повертати
в зиму?
Лазурово, кольорово ніч пливе
над ними,
Світить місяць, як лампадка,
серед липоцвіту.
Та й поснули, обійнявшись…
Скільки того літа…
Ганна ОСАДКО, поетеса, художник, літературний редактор видавництва «Навчальна книга — Богдан»
(м. Тернопіль)
Джерело: dotyk.in.ua.
