Рік новий добром засіваймо

«То вам від святого Миколая» — ​«Хіба Миколай до цього часу ходить?» — ​«Так, я його помічниця», — ​пояснює і швидко виходить на вулицю. Ледь встигаю: кличе навіть професійна цікавість. І дарувальниця ось-ось може загубитись у сутінковому вуличному русі людей. «Зачекайте! — ​гукаю. — ​Чому це ви мені? Ми ж не знайомі. Комусь цей презент потрібніший». — ​«Бачу, ви не багатій, коли самі ходите по крамницях. Просто треба дарувати людям хоч маленьку радість у нашому житті, засівати нею Новий рік… Тоді і він буде багатий на неї». І щезла, мов марево.

 Ну й ну! Ситуація! З одного боку – приємність, з іншого – моральний дискомфорт: я ж, слава Богу, не з нужденних пенсіонерів, сам нерідко стаю меценатом, благодійником. Не копіювати ж вчинок незнайомки. Так, але що робити з дарунком? Не викидати ж. І нести додому незручно. Еврика! Вартість його з доважком опускаю у скриньку пожертв для поранених захисників України і морально не обтяжений іду додому. Хто вона, ця добра фея, я навряд чи дізнаюсь. Можна стверджувати лише те, що вона з тої частини молодих людей, які у маршрутках зразу уступають місце літнім, не з тої категорії, хто міняє моральні цінності наших батьків, пращурів на фальшиві, матеріальні.

Ще за радянських часів в одному з книжкових магазинів я придбав видання у м’якій голубій обкладинці з інтригуючою назвою – «Закономірність випадковостей». Її автор — ​ленінградський вчений, доктор філософських наук — ​логічно доводив: випадковості закономірні. Не випадково, наприклад, цеглина падає на голову перехожого, не випадково блискавиця влучає в людину чи дерево, не випадково зустрічаються двоє молодих, незнайомих, які стають одним цілим…

Нам повернута вкрадена правда історії, історичне місце нашої Церкви серед православних церков світу.

Ще дві позиції зачепили за живе: справедливість завжди торжествує, а посіяне добро добром і віддячить. Щоправда, стосовно справедливості, то вчений зазначав: аби побачити її торжество, іноді замало людського життя. Справді, жертви зла здебільшого не бачать фізичної кари своїх кривдників чи катів. Однак земне життя карає їх по-своєму: прокляттям чи забуттям. А кара Всевишнього — ​це вже його компетенція. Але вона є. І засіяна добром нива життя добром заврожається, засіяна злом — ​ним і проросте. У цьому мене переконало життя, у якому я від своїх добрих вчинків мав задоволення, бо бачив, що це потрібно людям. І вони віддячували мені тим же. Та лише в цьому році переконався у словах моєї незнайомки. На диво передбачливими виявились слова помічниці св. Миколая: стало сіятись на добро і мені, і від мене.

За три дні до Різдва кур’єрською (!) поштою, аби презент потрапив до свята, з села Четвертня Маневицького району одержую бандероль — ​до святкового столу всього потрохи: мед, горіхи, сушені гриби і щирий зворушливий лист від Галини Кощей за два мої дарунки — ​останні дві книги про Голодомор, щирі вітання зі святами. «Гонорар» від простої сільської жінки, який і справді надихає на нові творчі плоди. Про наше неординарне знайомство «Газета Волинь» писала торік 30 жовтня.

Неочікуваними були наступні три дарунки з Києва. Спочатку – Диплом кількох гуманітарних організацій, в т. ч. Мінкульту, Інституту книги, двох видавництв за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращу книгу для поповнення фондів бібліотек України моєю — ​«Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, ​забуте добро», яка зарахована і до фондів бібліотеки конгресу США. Тепер уже держава профінансувала такий же наклад. Його розіслано в бібліотеки країни. А наприкінці минулого року у видавництві «Надстир’я» тисячним тиражем вийшла нова книга — ​«Уклін ангелу».

Від голови Асоціації дослідників голодоморів, доктора історичних наук В. І. Марочка надійшла його фундаментальна праця «Енциклопедія голодомору», тематично перше таке ґрунтовне видання для дослідників, істориків. Волинь представлена іменами Г. О. Гуртового і автора цих рядків. Літературним редактором видання є наша відома поетеса Н. П. Горик. Надзвичайно цікавий презент одержав від нашого земляка, директора Інституту літератури, лауреата Шевченківської премії М. Г. Жулинського — ​ще «теплий» новий прекрасний роман «Акордеон». Приємно було читати високу ґрунтовну оцінку моєї попередньої книги «Хроніка волинського «камікадзе», яку Микола Григорович не встиг раніше прочитати. А чим же засіяв новорічну ниву автор? Дві мої названі книги поповнили бібліотеки України, в т. ч. Луцька, Волині, а «Уклін ангелу» — ​усі, майже 600 волинських шкіл. Молоде покоління повинно знати правду історії, хоч вона нерідко гірка. Частина тиражу відправлена на бойові позиції наших захисників, у Волноваху.

Потрібний презент окремій людині чи групі людей — ​це завжди радість. Але є й масштабні, які називають дарунком долі для країни, хоч це дарунок Всевишнього. Таким стало мирне, безкровне проголошення Незалежності, омріяне багатьма поколіннями, за яке вони платили. Це й була винагорода, дарована Богом. Та сталось найгірше: народ достойно і з розумінням не оцінив дару, бо за неї треба було боротися кожному. Ми ж — ​чекали, що й достойне життя нам подарує Всевишній. Тому й маємо те, що маємо.

І ось на 28-му році незалежності, у переддень Різдва Христового, Всевишній зробив другий щедрий дарунок для України, її Церкви — ​Вселенський патріарх Варфоломій попри неймовірний тиск, підступність нашого ворога вручив нам омріяний Томос — ​вищої проби документ про канонічну автокефалію. В силу рівня свідомості, знання історії далеко не всі віряни УПЦ МП усвідомлюють епохальність події, рівної Акту Незалежності. Нам повернута вкрадена правда історії, історичне місце нашої Церкви серед православних церков світу. Отже, справедливість восторжествувала, зло покаране. Бо ми діяли за Святим Письмом: пізнайте правду, і вона визволить вас. Та значна частина вірян УПЦ МП роздумує. Не хочемо знати Правду і визволитись від дурману «московського міра»? Хіба важко усвідомити: йде війна, московська церква благословляє зброю, з якої вбивають українських хлопців. То скільки ще треба смертей, вдів, сиріт, матерів у чорному, аби наші люди зрозуміли: московська церква — ​це частина політичного організму держави-агресора, у якої якраз немає Томосу, який вона називає «нікчемним папірцем»? І чим швидше це усвідомлять наші люди, тим швидше настануть перемога і мир. Тож засіваймо рік Новий добром і розумінням інтересів своєї Української церкви і держави.

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, Почесний громадянин Волині, Луцька, рідного села, народний депутат України І скликання