Стихія зруйнувала хату і  подарувала хазяйці… чоловіка - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 30.90
Стихія зруйнувала хату і  подарувала хазяйці… чоловіка

Щоб ніжки наречена Лариса не замочила, Віктор ніс її на руках.

Фото із домашнього архіву родини Токарєвих.

Стихія зруйнувала хату і  подарувала хазяйці… чоловіка

Десять років минуло, як наша газета розповідала про Ларису і Віктора Токарєвих із села Ловища Турійського району. Власне, про незвичайну історію кохання двох людей, які зустрілися завдяки… біді

«Я не подивлюсь, що в тебе четверо дітей. Будь мені за дружину»

А починалася ця історія влітку 2007-го. Тоді в липні на Волині буревій понищив багато будівель. Особливо постраждав Турійський район. Без даху над головою залишилася Лариса (на той час ще Протачук), у якої було на руках четверо дітей. А ще ж у ці скрутні хвилини вона не мала міцного, надійного плеча, бо вже розлучилася з чоловіком — ​батьком трьох дочок і сина. Розірвала шлюб, оскільки горілка стала йому дорожчою за сім’ю.

Тепер у подружжя шестеро дітей — правда, старші дві дочки уже заміжні, живуть окремо.
Тепер у подружжя шестеро дітей — правда, старші дві дочки уже заміжні, живуть окремо.

 Для ліквідації наслідків стихії в село приїхала бригада з Локачинського району — ​ліс від завалів розчищала. 5 вересня (Лариса добре пам’ятає той день) вона попросила приїжджих порізати повалені дерева, що лежали посеред двору біля її зруйнованої хати. Серед помічників був і Віктор із села Конюхи. Коли вони почали зустрічатися, то жінці не дуже вірилося, що він покличе її (з таким «приданим»!) заміж. А сталося саме так. Коли треба було повертатися у своє село, Віктор сказав: «Я не подивлюся, що в тебе четверо дітей. Я тебе полюбив. Будь мені за дружину».

Уся надія була на Бога, — ​пригадує пережите Лариса, — ​Моя родина і Вікторова молилися за нього. Вимолили. Вижив Віктор, хоч і наслідки паралічу залишилися. 

15 грудня 2007 року вони побралися. Віктор захотів, щоб Лариса була в білій сукні, оскільки в нього це перше весілля. Він заніс її на руках у Новодвірську сільську раду, де реєстрували їхній шлюб. А потім так само (щоб ніжки не замочила, бо снігу багато якраз випало), — ​до тимчасової хати, де жили, поки в новий будинок, який після стихії за державний кошт було збудовано, перебралися. У їхньому домі поселилася любов і ніжність. Як говорила жінка, за 14 років свого першого шлюбу не почула стільки добрих слів й освідчень, як тепер може почути за один день. Спочатку навіть дивно було, коли йшла на ферму вранці, а Віктор казав: «А поцілунок?» Згодом уже не могла вийти з хати без цього поцілунку.

Погодьтеся, історія схожа на казку. Це відчуття тим більш не полишало мене, коли дізналася про її продовження. Перш ніж напередодні Нового року поїхати до подружжя Токарєвих, я, звичайно, зателефонувала Ларисі. І була приємно вражена, почувши, що в їхній сім’ї все добре, хоч і «довелося багато чого пережити за десять літ, які минули». А зустрівшись, дізналася, що в подружжя тепер не четверо дітей, на які «йшов» Віктор, а шестеро. Дві доньки народилося. У 2010 році на світ з’явилася Ілонка, а ще через три — ​Владислава.

До речі, у перші роки Лариса не могла виносити вагітність. Чоловік мучився: «І чого ж то так — ​іншим Господь дає діток, а нам — ​ні?» Дружина його заспокоювала: «І в нас вони будуть. Це Бог випробовує нашу любов».

А татом його називають не лише Ілона та Владислава, а й усі Ларисині діти. Хоч найстарша Світлана перш кликала «дядя Вітя» («бо в мене є свій батько»). Та ось, коли Віктор із Ларисою благословив шлюб Світлани, то й вона назвала його татом. Уже заміжня й найстарша Світлана, і трохи молодша за неї Яна. А Вікторія — ​на виданні. Це все — ​ті приємні моменти із життя подружжя, про які з радістю розповідають. Але довелося їм пройти і через непросте випробування.

«Мамо, не віддам вам хворого сина — ​це вже мій хрест, і мені його нести»

У 2013-му в січні у Віктора стався інсульт (тоді йому було лише 38). Обставини склалися так, що чоловік потрапив у лікарню аж через півтори доби. Тобто час було втрачено…

Одне слово, біда була чорна. Лікарі говорили, що треба бути готовими до найгіршого. Сам Віктор, відчуваючи це, казав дружині: «Не сиди біля мене — ​нічого з мене не буде». Але вона не відходила від нього.

— Уся надія була на Бога, — ​пригадує пережите Лариса, — ​Моя родина і Вікторова молилися за нього. Вимолили. Вижив Віктор, хоч і наслідки паралічу залишилися. Після лікарні я виходжувала чоловіка вдома. І якщо перший раз навесні він не вийшов із хати, а виїхав, то згодом візочок став зайвим.

А ще, пригадуючи найважчі дні, Лариса каже:

— Якось, коли Віктор був уже вдома, приїхала до нас його мати. Побачивши, в якому він стані, сказала, що забере додому. А я навіть думки такої не допускала, тож відповіла на її пропозицію заперечно: «Що ж це виходить — ​як усе було добре, то я була з ним, а як хвороба настигла, то забирайте. Це мій хрест, і мені його нести». Можу сказати, що в селі нема такого роботящого чоловіка, як мій Вітя. І я, і всі, хто його знає, — ​такої думки. Він і тепер, вважай, одною рукою і сіна накосить, і картоплю прополе, і в хліві попорає. Ще в нашу першу весну, у квітні, на мій день народження свекруха привезла корову тільну. А потім — ​і порося, птаство. Те, що «виділила на господарство Віті». Сьогодні в нас уже три корови, є коник. Хазяюємо разом із чоловіком…

Повертаючись до перших днів їхнього знайомства, Лариса пригадує:

— Якось увечері на фермі доїла своїх корів. А голова вже сама собою на двері поверталася. Я ніби відчувала, що Вітя прийде. І він прийшов. Торбинку цукерок дітям приніс, а мені — ​шоколад «Міленіум». Як він дав мені ту шоколадку, то не втрималася від сліз. «Чого ти плачеш?» — ​здивувався Вітя. А я розчулилася, бо такої уваги до себе не бачила за роки свого заміжжя. І тепер цей шоколад — ​то як наш талісман: куди не поїдемо, то обов’язково купуємо.

Того дня, коли ми були у селі Ловища, Віктор їздив до Луцька. Повернувся додому з тортиком для дітей і з шоколадом-талісманом для Лариси.

— Ви не подумайте, — ​зауважила жінка, — ​що це показуха, бо ви тут… Ні, так у нас завжди. У селі про це знають, і дехто називає Вітю, щоб зразу було відомо, про кого йдеться, «Міленіум».

А Віктор згадав легенду, за якою чоловік і жінка колись були одностатевою істотою, але Бог розділив їх на дві половини, які розкидані по всьому світу і шукають одна одну. «Я свою половинку знайшов».