Кривавий різдвяний ранок 1945 року в Почапах - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 30.90
Кривавий різдвяний ранок 1945 року в Почапах

Таїсія Федорівна Філюк (Головчук) і досі не може забути жорстоку розправу над батьком.

Фото Миколи ДЕНИСЮКА.

Кривавий різдвяний ранок 1945 року в Почапах

Людей залухівської округи евакуювали в Білорусію

Забирали всіх — ​від старого до малого. У навколишніх селах німці самовільно займали хати, робили з них кухні, де варили їжу. М’яса вистачало: люди худобу залишили, і вона бездоглядно тут випасалась. У Соличевому опинилась і сім’я Федора та Василини Головчуків із трьома малолітніми дітьми. Найстарша Таїсія мала 7 років, Данилко — ​5, а найменшенькій Ганнусі було всього 4 місяці. Повернувшись назад, коли ворог покинув Волинь, застали у Почапах обгорілу й порожню хату, тож поселились у дядька Адама, у якого було четверо своїх малих дітей, а напередодні померла жінка. Василина стала господинею в оселі, а дітям замінила матір. Деякі харчі та зерно доставили їм родичі зі Щитиня, що по інший бік Прип’яті. Головчуки планували у дядька перезимувати, а навесні ремонтувати свою хату. Але далі життя склалось зовсім по-іншому.

Радянська влада вела активну боротьбу з оунівцями, які через погане шляхове сполучення та болотисту місцевість обирають собі «столицею» Почапи. Це спричинило в селі справжню війну, яка тривала далеко за Перемогу…

«Тато грався з нами і не знав, що до смерті залишилось кілька хвилин»

Ніхто не сподівався, що зимові свята для села стануть трагічними. Був невеликий морозець, сніжило. На світанку в село увірвались енкаведисти, надіючись захопити повстанців. Дехто з людей, побачивши озброєних чужинців, почав утікати. Совєти прийняли їх за бандерівців і відкрили вогонь, багатьох убили, в тому числі двох Михайлів, Івана та Кіндрата Кацевичів.

Радянська влада вела активну боротьбу з оунівцями, які через погане шляхове сполучення та болотисту місцевість обирають собі «столицею» Почапи. Це спричинило в селі справжню війну, яка тривала далеко за Перемогу…

— Наша хата стояла у центрі села, — ​розповідає 80-річна Таїсія Філюк (Головчук). — ​Батько пішов до хліва порати худобу. Але зразу ж повернувся в хату, бо ще було темно. Ми, троє дітей, уже прокинулись і сиділи на ліжку. Тато присів погратися з нами, доки розвидниться. Ця гра була останньою. У вікно заглянув ранок. Батько знову пішов до худоби, почулися якісь постріли. Аж раптом неживого й закривавленого енкаведисти приносять його додому. Ми почали плакати. Мати голосила. А вони, голодні, як собаки, шукали у хаті їжу. Знайшли сметану… З ними була медичка, яка стежила за тим, чи бува нікого у хаті немає хворого на тиф. Недужим був дядьків хлопчик. Зляканий дядько лежав біля нього, прикинувшись хворим. У нього медичка поміряла пульс і «встановила» тиф. Мати виганяла убивць кочергою. Та що їм кочерга, коли вони озброєні. Очевидно, злякались тифу.

На цьому убивці не зупинилися. Дорогою побачили ще двох чоловіків — ​Павла Понікарчука та Павла Кондратюка, обох забрали із собою невідомо куди. Ось так радянська влада показала себе на перших порах свого існування — ​сімох невинних людей позбавила найдорогоціннішого — ​життя. Пізніше від боївки Орлика в Почапах загинуло ще шестеро людей, їхні імена занесені в «Книгу Пам’яті. 1944–1951 роки». А про невинних сімох почапівців згадуємо вперше.
Після війни для боротьби з повстанцями у селах із молодих, дужих хлопців створювали загони так званих «істребків» (по-російськи «истребительний батальйон»), які допомагали енкадевистам. Окремі з них вимагали у людей сало, ковбасу, горілку. Бувало, що й грабували людей. Те покоління добре їх пам’ятало.

…У піст тієї ж зими біда у сім’ю Головчуків прийшла вдруге. Через несправне пічне опалення загорілася дядькова хата. В паніці баба Степанида забрала двох менших дітей і вискочила надвір. А про старшу Таїсію забули з переляку. «Я не розгубилась, — ​розповідає тепер Таїсія Федорівна. — ​Вхопила березове поліно, що лежало біля печі, розбила подвійне вікно і вилізла з охопленої полум’ям оселі». Серед зими їм дали прихисток сусіди. Важко було без батька. Весною розібрали свою обгорілу хату і перевезли в інше місце. Зимували вже у своєму будинку. А з чотирнадцяти літ Таїсія їздила на сезонні роботи.

Батько знову пішов до худоби, почулися якісь постріли. Аж раптом неживого й закривавленого енкаведисти приносять його додому. Ми почали плакати. Мати голосила. А вони, голодні, як собаки, шукали у хаті їжу. Знайшли сметану…

Чи могла баба Степанида хвалити радянську владу?
У 1946 році відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Совєти намагалися приховати свої злочини перед почапівцями та жителів інших сіл. З цією метою в Почапи прибув редактор любешівської районної газети (село входило до Любешівського району) Іван Дусик. Газета «Радянська Волинь» від 10 лютого 1946 року подає таку його інформацію: «Сьогодні тут свято. Жителі Залухова обирають самі своїх депутатів у найвищий орган радянської влади. Є в селі найповажніша селянка Степанида Василівна Головчук. 80 років прожила вона на білому світі. І вже, було, рішила з печі не злазити, та — ​ба, події, переживані селом, її, стару, зацікавили. Пробудилося старече серце Василівни. З полегкістю зітхнула вона, знов на люди показалася. Та неабияк. В передвиборні дні Степанида Василівна стала агітатором, якого все село поважає. Завжди в її хаті людно. Сюди збирається більше молодь. Хата на агітпункт перетворилася: лозунги, плакати, портрети вождів партії та уряду, кандидатів у депутати Верховної Ради СРСР Корнійця Л. Р. і Додя Ф. Л. Не читає Василівна газет своїм синам і внукам. Вона простими словами розповідає про тяжке минуле…

Ось тепер тільки щастя усміхнулося нашим селянам. Зовсім інший світ настав. Живу і злиднів у хаті більше не бачу. Тримайте ж, дітки, це щастя міцно в своїх руках. Голосуйте за наших кандидатів у депутати тт. Корнійця і Додя, бо вони наші люди, з народу, за нас і дбати будуть. Славте батька нашого, спасителя, нашого Сталіна рідного, і, як себе, оберігайте від деяких ворогів нашу владу радянську — ​нашу волю і життя щасливе».

У хаті Головчуків у цей час діяла початкова школа. Баба була неграмотною. Старість примушувала її весь час лежати на печі. Невдовзі вона померла. Тож чи могла людям щось пояснити? А чи дякувати Сталіну за вбитого сина?

Ратнівський район.