Буксир «Яни Капу» може пливти навіть у льодовикових водах, а от у вільній європейській країні забуксував об нахабство і брехню окупанта.
Кого з екіпажу забули на захопленому росіянами кораблі «Яни Капу»?
Двадцять чотири полонених моряки з українських суден чекали вироку вчорашнього суду в московській в’язниці. Вони не впадають у відчай і після майже піврічного полону вчать співкамерників української мови та дуже хвилюються за долю покинутого на кораблі друга
Колишній «Красноперекопськ» напророкував «ЯНуковичу КАПУт»?
Співзвучність словосполучення про президента–втікача і нової назви колишнього буксира «Красноперекопськ», перейменованого в «Яни Капу» — то абсолютно суб’єктивне припущення. Тому образ ані кримськотатарській мові, ані Військово–морським силам України тут шукати не варто.
Буксир отримав таку назву три роки тому. На півострові на хвилі декомунізації перейменовували місто–тезку, то ж заодно вирішили привести до мовного та історичного ладу й судно. «Яни Капу» в перекладі з кримськотатарської означає «Нові Ворота». Населений пункт не мав дорадянської назви, тому нову йому обрали нейтральну і символічну: звідси практично починається Крим.
Корабель у 2014 році потрапив під російську окупацію, та через два місяці його повернули українським Збройним силам. За морськими мірками, він уже старожил — йому виповнилося 45. Зараз такі моделі вже не виробляють. А от у період гонки озброєнь їх охоче купували Куба, Ірак, обоє Німеччин: федеративна і демократична. Судно може перебувати на автономному плаванні до шести діб, здатне працювати в умовах обледеніння. Та головне його призначення — перестановка і швартування багатотоннажних кораблів у портах.
«Раптом потім ще не заведу свого «залізного водяного коня»?»
Буксир для більшості членів його екіпажу був першим місцем роботи. Ще б пак: багатьом матросам на момент захоплення заледве виповнилося по 20 років. Вчорашні випускники морехідних вишів отримували тут непогану практику і технічні навички. Відповідально ставилися до роботи, підтримували механізми в належному стані, незважаючи на їхній вік.
Старший механік Сергій Чуліба, навіть перебуваючи у в’язниці, хвилюється за свого «залізного водяного коня» і бідкається, що йому не дали законсервувати агрегати: «Я за них матеріально відповідальний. Раптом потім ще не заведу корабель?»
За морськими мірками, буксир уже старожил – йому виповнилося 45. Зараз такі моделі вже не виробляють.
Моряк родом із Нової Каховки. Все його, хоч і нетривале, професійне життя пов’язане з «Яни Капу». На флот він потрапив у 2017–му. До того, оббиваючи пороги військкоматів, сам просився в армію, але кожного разу чув «ні». «Він дуже хотів служити. Його не брали, тому що була проблема з очима. Напросився за контрактом», — згадує батько військовополоненого Роман Чуліба. Незадовго до фатального рейсу Сергій освідчився коханій, незабаром планували весілля.
Окрім основних обов’язків, хлопець на буксирі опікувався особливим членом екіпажу — собакою. Під час захоплення судна чотирилапого залишили на борту. Коли буксир стояв уже в керчинському порту, хтось повідомив персоналу на суші про пса. Знесиленого, його забрали на берег. Полонені всі як один постійно запитували адвокатів про нього. І нещодавно очевидці через захисників переказали їм, що собака таки живий.
Листи просять писати російською мовою
Спілкування моряків зараз обмежується тільки зустрічами з адвокатами. Вкрай рідко їм дозволяють отримати передачі від рідних. А на волю хлопці можуть послати хіба кілька підбадьорюючих фраз: «Люблю вас», «У мене все добре», «Не сумуйте»… Старший матрос, радіотелеграфіст із Одеси Володимир Варимез ще й жартує: мовляв, все добре, от тільки співкамерник голосно хропе.
Короткі повідомлення розходяться далеко за межі згорьованих родин. Тож логічно, що не забарився і зворотний зв’язок. Капітан буксира, 24–річний черкащанин Олег Мельничук, уже отримав близько 40 листів із різних країн. Хлопець зворушений такою підтримкою і особисто його, і всієї команди. Але на майбутнє просить писати йому тільки російською, оскільки тексти іншими мовами не проходять цензуру і їх не передають адресатам.
Своєрідний внесок у тюремну мовну політику робить і матрос Євген Семидоцький із Луганщини. Він, уявіть собі, навчає української співкамерника–росіянина, обвинуваченого в іншій кримінальній справі. А ще залюбки читає «Фауста» Гете та «Хроніки Нарнії» Льюіса.
Почути «тато» і дочекатися миру
На повернення хлопців чекають рідні у всіх куточках України — від Карпат до Донеччини, хоча більшість родом все ж із приморських областей. Найстарший із затриманих — 47–літній мічман з Одещини Юрій Будзило. Він спадковий моряк. Міг би вже йти на заслужений відпочинок, але, за словами дружини, зробить це тільки після настання миру в Україні.
А от 27–річний Андрій Шевченко із села Широке Білгород–Дністровського району переймається, що в полоні пропустить, як донька вимовлятиме перші слова. На момент татового затримання їй виповнився рік. Хлопець сам ріс без батька. Той помер, коли синові виповнилося три роки. Чотирьох дітей виховувала мама.
«З дитинства Андрій дуже любив море, але в рідному селі його не було. Та й вибирався туди не часто. Тому коли настав час обирати професію, вирішив стати моряком, — розповідає його старша сестра Тетяна. — Він рано став розуміти, що значить бути єдиним чоловіком у сім’ї. Завжди був дуже відповідальним». Сьогодні Андрій є єдиним годувальником для мами та своєї родини.
