Про мітлу, лопату й пляшку язикату

Хтось покинув у сараї

Пляшку горілчану,

Необмиту, недопиту

І, звичайно, п’яну.

— Звідки ти, така хороша? —

Питає лопата.

— Не впізнала тебе зразу,

Знать, будеш багата.

Пляшка булькнула сердито:

— А я й так не бідна.

Не така, як ти, нещасна,

Чорна й жалюгідна.

На бенкетах і фуршетах

Я бувала всюди,

А з тобою діло мають

Тільки темні люди, —

Роботяги та трудяги,

Ганни та Івани,

Що розкопують траншеї,

Риють котловани…

Тут мітла біля порогу

Раптом обізвалась:

— Перестань пащекувати,

Бо вимету зараз!

— Не чіпай, — ​лопата каже. —

Це ж відома трясця.

Через неї, окаянну,

Всі людські нещастя.

Пляшка брязнула бундючно:

— Що ти там молотиш?

Я дарую людям радість,

А ти світ колотиш.

Та немає ні квартири,

Ні кутка, ні хати,

Де б мені не довелося

Хоч разок бувати.

Скрізь балакають, що скоро

Вибори почнуться.

А ти знаєш, чом за владу

Люди так гризуться?

Щоб народові служити,

Сили віддавати?

Ні, гризуться, бо бояться.

А чого? — Лопати.

В хід пускають всякі брехні,

Різні «компромати»,

Аби тільки опинитись

Далі від лопати.

Всі трудящих захищають,

Люблять, поважають,

А трудящими, сердешні,

Бути не бажають.

Жити хочуть у достатках,

Сито і багато,

А таке життя ти можеш

Дати їм, лопато? — ​

Тут мітла сердита знову

У розмову встряла:

— Я газети і листівки

Вчора підмітала.

На портретах — ​кандидати,

Хлопці інтересні

І написано під ними,

Що порядні й чесні…

Пляшка дзиґою крутнулась:

— Перестань патякать!

У газеті що завгодно

Можна накарлякать.

Журналісти хочуть їсти,

Мусять так писати,

Бо у них віднімуть пера

І всучать лопати. —

І задумались, замовкли

Мітла і лопата.

Мабуть, таки правду каже

Пляшка язиката.

Павло Глазовий,
(1922—2004) легендарний український поет–гуморист
і сатирик