«Мене охоплює радість, коли бачу листоношу. Нарешті під час карантину жива людина прийшла» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.43
«Мене охоплює радість, коли бачу листоношу. Нарешті під час карантину жива людина прийшла»

Людмила Юшак, Лариса Рудусь, Наталія Луцюк, Наталія Вінчук (зліва направо) до роботи в складних умовах готові.

Фото Миколи РИМАРЯ.

«Мене охоплює радість, коли бачу листоношу. Нарешті під час карантину жива людина прийшла»

Понад два тижні тому вся країна пішла на карантин, залишивши на передньому фланзі лише медицину, службу надзвичайних ситуацій, поліцію, аграріїв і пошту. В той час, коли інші установи закрилися, працівники відділень зв’язку не припинили роботи, а, вживаючи запобіжних заходів, і далі йдуть до людей, щоб доставити їм необхідне. Як це відбувається нині, в яких умовах працюють поштарі, журналістка «Волині» побачила на власні очі, коли разом із листоношею села Шклинь Горохівського району обійшла одну вулицю цього населеного пункту

«Тепер активно працюємо і в телефонному режимі»

Волинське село Шклинь серед іншого відоме тим, що тут встановлено найбільший за розмірами в області, а може, й в усій країні прапор. Його підняли торік над відпочинковим комплексом «Злагода» у День Державного прапора з ініціативи власника закладу Володимира Линчука. Ця велична картина — ​шовкове синьо-жовте полотнище в небі — ​закарбувалася у пам’яті. З тих пір Шклинь я сприймаю як село міцних господарів і патріотичних людей.

Як у кожному населеному пункті тут є кілька точок, навколо яких крутиться життя: школа, церква, медпункт і пошта. Якщо дві перших на час карантину зачинені, то пошта працює, хоч і змінила звичний режим роботи. Зокрема, селян попросили якомога менше приходити у відділення, натомість телефонувати листоношам. Вони приймуть замовлення і швидко його доставлять.

— Нам видали халати, маски, рукавиці, — ​розповідає начальник відділення поштового зв’язку Шклинь Лариса Рудусь. 
— ​Дезінфектором обробили підлогу. Наші працівники багато ходять, у робочий день це може бути до 30 кілометрів, контактують із сільчанами. Хотілося б, щоб звернули більше уваги на їхній захист, подбали про них. Бо вони йдуть до людей з усім, що у нас є. Відділення за місяць продає товару на 20 тисяч гривень. Все, що селяни замовляють, дівчата беруть із собою. У мобілках вони мають списки клієнтів, яких обслуговують, працюють у телефонному режимі. Пенсіонери дзвонять, кажуть, що треба принести, — ​порошок, ковбасу чи щось інше, що є на пошті. У нас кризи немає. Туалетного паперу достатньо, сьогодні вафлі «Артек» надійшли по 5 гривень. Це дешевше, ніж у магазині. Люди люблять наші товари і швидко їх розбирають, бо все завжди свіже. Вдячні клієнтам, що користуються нашими послугами, а не віддають перевагу інтернету.

У четвер у відділенні, як зазвичай, кипить робота: листоноші сортують газети, щоб рознести передплатникам. Наповнюють виданнями свої нові чорні сумки, які навіть підняти не кожному під силу.

Наталія Вінчук із дільниці № 1 обслуговує село Шклинь. Ця життєрадісна жінка трудиться на пошті 8 років, має трьох дітей і  — в що вже зовсім важко повірити — ​двох онуків. Минулий рік для Наталії був тривожним — ​чоловік переніс інфаркт. А до того він і діти часто допомагали справлятися з обов’язками.

Для листоноші дільниці № 2 Людмили Юшак рік був взагалі чорним. Людмила Омелянівна поховала чоловіка, життя якого обірвалося на 55-му році через тромб. Тепер ця приємна жінка носить темну хустку і в роботі шукає сил жити далі. Людмила Омелянівна працює тут уже 17 літ, каже, приросла душею до служби зв’язку. Більший, ніж у неї, стаж має тільки начальник відділення Лариса Опанасівна — ​вона віддала пошті 34 роки.

Третьою дільницею, що у селі Бережанка, за 9 кілометрів від Шклиня, опікується Наталія Луцюк, яка тут і мешкає. Уважна до людей, швидка в роботі, вона долає відстані велосипедом, який потребує заміни. А загалом поштове відділення має в підпорядкуванні 240 дворів у Шклині і 120 — ​у Бережанці. Це понад 1300 клієнтів, для яких листоноші пакують сьогодні свої сумки.

Тим часом у відділення по одному заходять люди. Олена Черчик прийшла на пошту за насінням. «Зверніть увагу на цю оптимістичну жінку, людина думає про майбутнє», — ​підказує мені Лариса Опанасівна.

— Я все життя передплачую «Волинь», люблю ваше видання. Хоч маю вдома інтернет, але газета є газета, — ​каже пані Олена, місцева фермерка, яка вирощує капусту й помідори.

На пошту зайшов також Євген Голодюк, місцевий підприємець, дружина якого — ​багатолітня передплатниця «Волині». А потім відчинилися двері — ​і всі дружно усміхнулися. Увійшла Наталія Бондарчук, яка багато років тому була героїнею публікації «Волині» «Коли сильний вітер — ​я втікаю з хати». Цій відвідувачці тут особливо раді, адже свого часу начальник відділення та його працівники зробили для неї неможливе — ​допомогли вирішити житлове питання. Інвалід із дитинства Наталія Бондарчук мешкала в старезній хаті, яка буквально хиталася від вітру. І саме небайдужі поштарі звернулися до нашої газети з проханням допомогти дівчині. І добрі люди — ​читачі «Волині» — ​це зробили!

«Наша Людмила — ​золото!»

Посортувавши періодику, листоноші збираються на дільниці, і ми з Людмилою Юшак також вирушаємо в дорогу. Наш маршрут пролягає на найближчу вулицю, в куток, де живе місцева інтелігенція — ​вчителі, бухгалтери, ветеринари. Про це свідчать добротні будинки, чисті подвір’я, пофарбовані паркани. Попри теплу погоду і спів пташок, людей на обійстях майже немає. Знаючи, яким оманливим буває березневе тепло, господарі ще не ризикують працювати на вулиці. Вдягнуті у маски, на безпечній відстані від клієнтів починаємо розмову з жителями Шклиня.

Я й раніше чула, що на пошті погані люди не затримуються. Але після поїздки у Шклинь засвоїла це як істину.

— Дуже приємно, що прийшли, але погано, що в такий час, — ​каже Лариса Василівна Данилюк, колишня вчителька математики. — ​Я коронавірусу не боюся. Чого мені лякатися у 77 років? Син через епідемію повернувся з-за кордону, нікуди не може їхати поки що. Нарешті маю таке щастя, що сидить удома. Про поштарів скажу, що вони чудові: і начальник, і листоноші. Подзвоню Люді, до речі, то моя учениця, і вона зробить усе, що попрошу. Бо самій бабі знаєте як воно, — ​зітхає Лариса Василівна і запрошує до хати, щоб показати … своє родинне дерево, в якому зібрала інформацію про покоління від прадіда до правнука.

— У нас на пошті дівчата працюють прекрасні, — ​каже її сусідка Любов Анатоліївна Долонська, кухар у минулому. — ​Мене охоплює радість, коли бачу листоношу. Нарешті під час карантину жива людина прийшла! У селі через хворобу нема такої паніки, як у місті, хоч розуміємо, що то велика біда, треба бути обережним, багато хто повертається із заробітків. Але пошту нашу завжди чекаємо-виглядаємо. З її допомогою платимо за світло, газ, купуємо товари.

Кореспондент газети і листоноша Людмила Ющак працювали в парі.
Кореспондент газети і листоноша Людмила Ющак працювали в парі.

 — Наша Людмила — ​не листоноша, а золото, — ​говорить колишній бухгалтер, 73-річна Людмила Юхимівна Черчик. — ​Не знаю, як би ми жили без неї. Вона — ​наша остання надія, зв’язок зі світом. Через пошту я пенсію отримую, плачу за комунальні послуги. Якщо треба щось виписати — ​теж туди звертаюся. Ми ж нікуди не їздимо.

— Євгене Антоновичу, почекайте, веду до вас гостей, — ​гукає Людмила Юшак до господаря наступної садиби. — ​Це газета «Волинь», ви від неї колись виграли приз.

— Було таке, дуже приємно, — ​усміхається Євген Антонович Куцик. — ​Добре, хоч пошта зараз працює, інакше було б важко. Виручає нас багато в чому — ​комунальні платежі приймають, продукти додому приносять, телефони старим людям поповнюють. Раз уже трапилася така нагода, хочу поцікавитися, чи можна через газету висловити подяку? 13 років тому на базарі я купив акумулятор до своєї «Волги». Уявіть собі, він працює досі. Я запитував у знайомих, які мають машини, чи вони таке бачили? Ні, кажуть, це рекорд, зазвичай більше 9 років акумулятори не служать. То я хотів би сказати спасибі тим, хто зробив і продав цей пристрій. Хоч розумію, що знайти їх, мабуть, дуже важко.

«Ми всі тут поштарки-доярки»

Ще у кілька дворів навідалися ми разом із листоношею. І всюди бачили добре ставлення до працівників пошти, приязнь, вдячність. Повертаючись додому, Людмила Юшак сказала:

— За це я люблю свою роботу. Раніше працювала продавцем. Звільнилася і пішла на пошту. Діти кажуть: мамо, покиньте те заняття, там така мала зарплата. А я не можу. Звикла. Принесу людям газету, виконаю замовлення, поговорю — ​і на душі стає легше.

Людмила Юшак, Лариса Рудусь, Наталія Луцюк, Наталія Вінчук (зліва направо) до роботи в складних умовах готові.
Людмила Юшак, Лариса Рудусь, Наталія Луцюк, Наталія Вінчук (зліва направо) до роботи в складних умовах готові. Фото Миколи РИМАРЯ.

 Я й раніше чула, що на пошті погані люди не затримуються. Але після поїздки у Шклинь засвоїла це як істину. Бо як можна інакше сказати про людей, котрі трудяться, не покладаючи рук, відгукуються на кожну потребу і паралельно встигають вести велике власне господарство? Майже кожна листоноша включно із начальником обробляють по півтора гектара городу, тримають господарку. Ці корови, яких мають зв’язківці, вже стали притчею во язицех після того, як про них згадав столичний начальник Укрпошти Ігор Смілянський (мовляв, листоноші завдяки худобі отримують щомісяця по 10 тисяч доходу).

— То правда, ми всі тут поштарки-доярки, — ​сміються листоноші. — ​Але можемо подарувати тому корову, хто думає, що то дуже легко. Тим більше, у нас худоба особлива, дисциплінована. Наші корови до нашої роботи вже звикли. Знають, що подоїмо їх лиш тоді, коли прийдемо. Тому терпляче стоять і чекають.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.