Мати посивіла, коли прочитала свій лист до сина - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 30.00
Мати посивіла, коли прочитала  свій лист до сина

За мужність і героїзм Олег Неводнічик відзначений орденом, який отримав ще в Афганістані, має й інші військові нагороди.

Фото Валентини БОРЗОВЕЦЬ.

Мати посивіла, коли прочитала свій лист до сина

Олег Неводнічик із Щедрогора Ратнівського району півтора року йшов дорогами Афганістану. Про те, що він перебуває на тій війні, мама дізналася, лише коли син отримав важке поранення. І то — випадково

Якщо судилося жити — значить жити…

Олег Неводнічик пів року служив у танковому батальйоні в Туркестанському військовому окрузі.

— Ми всі знали, що готують нас до Афганістану, знали, що там війна. Але, напевно, ніхто й не думав, що вже з перших днів побачимо її. Мало що не відразу, як потрапив за кордон, була моя перша бойова операція. Молодий, зелений, не навчений, не загартований… Там дуже великі виноградники, які називали «зеленками». Ми їх прочісували, не підозрюючи, що на нас чекає засідка. Тоді на міні підірвався танк, який ішов першим, і колона зупинилася. Всі спокійно повиходили, навіть добре не усвідомлювали, що напали душмани. Тільки взялися замінювати гусеницю, як по нас стали стріляти. Метрів на десять відбіг від танка, перескакував через струмочок і загубив пістолет. Злякався: думав, буде трибунал. Але повернувся назад і знайшов свою зброю, а тоді кинувся у танк і давай стріляти у відповідь. Страху не було. Зрозумів швидко, що якщо не ми їх, то вони нас… — задумується Олег. — Але ще десь пів року пройшло, коли ця істина почала закарбовуватися міцно в голові. Бачив, як гинули побратими, і зовсім по–іншому став сприймати душманів.  Це була війна…

Про те, що Олег Мойсейович в Афгані, знали лише старший і молодший брати. Батьки — Катерина Іванівна і Мойсей Федорович — ні. Не казали їм, аби не ранити серця.

Поцікавилась у Олега Мойсейовича, як отримав поранення. Чи повернувся після госпіталю знову в Афган?

— Це було 14 вересня 1981 року, — пригадує він. — Ми супроводжували продовольчу колону. Везли хліб від нашої частини десь за 300 кілометрів. У колоні мій танк ішов другим. На крутому повороті, якого не об’їхати, душмани поставили міну. Детонатор спрацював не відразу. Траплялося, що вантажівка чи дві могли пройти, а далі — вибух. Перший танк проїхав, а наш підірвався. Під’їжджають побратими до нас БТРом, щоб прикрити, поки замінимо гусеницю, і метрів за п’ять натрапляють на ще одну міну. Тоді всі четверо отримали осколкові поранення, контузії. Я був командиром танка, пам’ятаю, що по рації ще якось зумів зв’язатися й передати, що весь екіпаж поранений. Прилетів вертоліт, і нас забрали в частину. А далі — госпіталь, три місяці лікувався у Ташкенті, і знову назад, в Афган.

Командир роти був за батька

— Ви півтора року воювали. Відчували страх? Чи він приходив потім, коли все було позаду?

— Важко згадувати, хоч уже минуло 38 років, — зітхає Олег. — Скільки на моїх очах загинуло хлопців! Особливо з молодшого призову, яких після тримісячного карантину, зелених, недосвідчених, відразу відправляли на бойові операції. Скільки мені довелося їх виносити із вертольотів, побитих, поранених, загиблих?! І до сьогодні не можу спокійно, без плачу душі, думати про це… Командир роти, росіянин, дуже справедливий, як батько був для нас, — з теплотою говорить Олег. — І переживав, і турбувався, і оберігав. Змушував нас писати додому листи, переписувати, щоб вони таки потрапили до мами й батька. Бо ж, якщо хоч якесь словечко не те, листи не доходили. Все говорив: «Напишіть, що живі й здорові, й мамі цього достатньо…». Після армії доля нас ще раз звела з ним. Я саме навчався в інституті, був у кінотеатрі, виходжу, аж дивлюся й очам своїм не вірю — мій командир. Тоді ми, радіючи зустрічі, і поговорили.

Про те, що Олег Мойсейович в Афгані, знали лише старший і молодший брати. Батьки — Катерина Іванівна і Мойсей Федорович — ні. Не казали їм, аби не ранити серця. Але доля по–своєму розпоряджається, видно, вимагала маминої молитви за сина.

Саме тоді, коли Олег був у госпіталі, заліковував рани, мама написала йому листа, а молодший брат дописав, поцікавився, як здоров’я, чи довго ще буде лежати з пораненням. І відправив… Та так сталося, що той лист не дійшов до адресата і повернувся назад. Катерина Іванівна коли відкрила його і прочитала — вмить посивіла.

— Після демобілізації в село я добрався на ГАЗ-66: таке маршрутне таксі ходило в нашу сторону від Ратного. Приїжджаю, а тут свято, у клубі — концерт. Зустрів брата, радо обнялися й разом пішли додому. Як побачила мене мама, заплакала від щастя. Дивлюся на неї, а вона сива… — Олег ледве стримує сльози. — Тому я розумію тих матерів, які чекали своїх синів з Афгану, і які нині чекають їх з війни на Сході України, де наші хлопці зі зброєю в руках захищають цілісність держави. Ми повинні відстоювати незалежність своєї країни, щоб наші діти (а в мене їх четверо — і всі, похвалюсь, з вищою освітою!), внуки, правнуки жили в мирі у власній державі й не знали, що таке війна, аби не пережили того, що довелося батькам, дідам і прадідам.

 

Джерело: Валентина БОРЗОВЕЦЬ


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.