У Світлому тепер небагато вікон світиться. Репортаж із волинської глибинки (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.60 € 30.15
У Світлому тепер небагато вікон світиться. Репортаж із волинської глибинки (Фото)

«Діти дров привезли, тож у хаті тепло», — розповідала колишньому сільському голові, а нині — заступнику очільника Поворської ОТГ Михайлу Никитюку 80-річна Марина Сидорук.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

У Світлому тепер небагато вікон світиться. Репортаж із волинської глибинки (Фото)

Колись цей населений пункт на Ковельщині називався Іванівкою, а в радянські часи його перейменували, либонь, з натяком на «світле майбутнє». Нині ж у селі, що за 60 кілометрів від райцентру, зареєстровано всього 38 жителів, більшість — ​дуже поважного віку. Як живеться їм на віддалі від цивілізації у теперішні непрості часи?

Село весняної пори оживає.
Село весняної пори оживає.

«А чоловік каже: «Нема на світі кращої місцини»…»

Хоча чимало будинків у Світлому стоять пустками, а деякі обійстя оживають лише влітку, коли старенькі, перезимувавши в дітей у містах, повертаються додому, — ​гріх називати це село вимираючим. Бо навіть осиротілі хати тут не позаростали лозами — ​вихідці навідуються вже як дачники, а серед постійних мешканців є й молода сім’я з дітьми. Про її главу В’ячеслава Оксенюка ми чули багато вдячних слів від усіх, з ким розмовляли.

— Він своїх синів і дочку щодня підвозить на навчання, по обіді їде до Поворська забирати їх із музичної школи, то ми просимо Славика купити ліки або якісь продукти. Ніколи не відмовляє, завжди виручає, — ​хвалили чоловіка односельчани.

Зоя Петрівна Оксенюк родом з Узбекистану, але за 17 років уже стала полісянкою.
Зоя Петрівна Оксенюк родом з Узбекистану, але за 17 років уже стала полісянкою.

 Разом із заступником очільника Поворської ОТГ Михайлом Никитюком, що до того 20 років був головою Ситовичівської сільської ради, до якої належить Світле, прямуємо до оселі місцевого благодійника. Вдома В’ячеслава Оксенюка не застали, його дружина Зоя, до речі, уродженка Узбекистану, пояснила:

— Слава працює пасічником у лісництві, але мусить виконувати обов’язки водія для дітей, бо школи в селі нема. А заодно є й «кур’єром» із доставки необхідних товарів для сусідів. Він цих людей дуже любить, і своє село не схотів залишати. Вам, можливо, здається, що тут — ​глушина, а чоловік каже: «Нема на світі кращої місцини».

 

 Біля будинку чимала пасіка. Тримають і корову, і всіляку живність. Діти вже старшокласники, тож у всьому допомагають, є з ким господарювати.

А от більшості жителів Світлого, які доживають віку наодинці, доводиться скрутно. Зустріли обабіч дороги двох літніх жінок, котрі ждали «магазина» на колесах. Але підприємець, який зазвичай заїжджає у село і в якого люди купують хліб, крупи та інші продукти, цього разу підвів.

 

 — Буханці у морозилці тримаємо, щоб не поцвіли. Але за два тижні запас закінчився. Погано без крамниці в селі, — ​нарікала Галина Дерев’янчук.

Магазин у Світлому давно стоїть пусткою.
Магазин у Світлому давно стоїть пусткою.

 — Є у Світлому приміщення колишнього магазину, стоїть пусткою. Ніхто з підприємців не буде тут постійно торгувати, бо не вигідно, — ​розводить руками Михайло Никитюк. — ​Що можемо, те робимо для людей. От, наприклад, освітлення. На центральній вулиці коштом ОТГ 7 ліхтарів встановили. Соціальний працівник одиноких обслуговує. ФАП у селі не закритий, і клуб до минулого року діяв.

Автобус — ​не таксі, але приїжджає за викликом

Допомагає жителям Світлого не почуватися відірваними від цивілізації перевізник Євген Токар. Щоб заохотити чоловіка, громада надала йому житло у сусідніх Ситовичах, аби після рейсу не мусив повертатися до Ковеля.

— Як хтось із жителів має потребу поїхати до райцентру чи Поворська, то мені телефонують і я заїжджаю в село. До Ситовичів10 кілометрів, стара людина пішки не пройде. Дорога трохи розбита, але ви напишіть, щоб не пускали грейдера, а засипали ями, — ​відгукнувся Євген Федорович і на наш дзвінок.

Сільські чоловіки на відсутність транспорту не скаржилися: куди добираються велосипедами, куди — підводою, а до Ковеля — автобусом «на замовлення».
Сільські чоловіки на відсутність транспорту не скаржилися: куди добираються велосипедами, куди — підводою, а до Ковеля — автобусом «на замовлення».

 — Женік — ​золотий чоловік, виручає, — ​хвалить перевізника Валентин Іванович Дерев’янчук, колишній завідувач клубу, якого зустріли на вулиці. — ​І ми в селі один одному помагаємо. Маю коника, то часто просять виорати городи. Як ти до людей, так і люди до тебе.

Михайло Никитюк веде нас до шанованої у Світлому жінки — ​матері–героїні Марини Іванівни Сидорук, яка нещодавно справляла 80–літній ювілей. В оселі дихає теплом грубка, багато фотографій на стінах, на столі — ​букети живих квітів.

 

 — Діти мені свято організували, а внуки, їх у мене 12, подарували календар із портретами кожного члена родини. Маю вже 15 правнуків. У хаті всі не вмістилися б, то замовили зал у ресторані в Ковелі. Думали колись з Федорою Дерев’янчук, сусідкою і подругою, якій 90 виповнилося, спільно святкувати, але вона зламала, бідолашна, ногу, тож зимувала в Ковелі у сина. І мене діти до себе просили, навіть загати не робили цього року, щоб я не лишалася. Але мені своя хата наймиліша, я не згодилася, то вони мені дров навезли, щоб не мерзла, — ​розповідає Марина Іванівна, напрочуд жвава й непосидюча.

Зустріли обабіч дороги двох літніх жінок, котрі ждали «магазина» на колесах. Але підприємець, який зазвичай заїжджає у село і в якого люди купують хліб, крупи та інші продукти, цього разу підвів.

Багато років працювала на фермі, що була неподалік їхнього двору. Нині від корівника залишилася тільки одна розвалена стіна. Згадує, яким людним і гарним було колись Світле:

— Це тепер у клубі ми лише на поминальні обіди збираємося. А колись співи були, концерти. Нині ж найбільша радість — ​піти на службу до церкви, як священник приїде на Великдень, на Проводи. Самі облаштували капличку в колишній школі.

У цій  будівлі сусідять церква і ФАП.
У цій будівлі сусідять церква і ФАП.

 У тому ж приміщенні лікують не тільки душі вірян. Із церквою сусідить ФАП. Молода фельдшерка обслуговує три села.

— Жодного з 8 ФАПів у громаді ми не закрили, хоча в процесі реформування охорони здоров’я держава про них «забула». На утримання цих закладів витратимо нинішнього року 980 тисяч гривень. Підвищили фельдшерам зарплати до 6,5 тисячі гривень, щоби втримати медиків у селах. Адже сімейні лікарі з Поворської амбулаторії, які доїжджають на роботу з Ковеля та Люблинця, дійти до кожного жителя фізично не спроможні, територія громади дуже велика, — ​розповідав голова Поворської ОТГ Сергій Семенюк.

Каже, що часто тепер звертаються люди з приводу земельних питань. Коли проводилося розпаювання, багато хто проявляв байдужість, а тепер нащадки спохопилися. Аби допомогти жителям Світлого оформити субсидії, працівники соціальної служби виїжджали на місце.

— Усім тепер трудно, особливо, як хто хворіє, а дітей нема. Але помагає соціальна працівниця Таня Ткачук, совісна й добра жінка. А влітку в нас тут рай, бо ж ліс кругом. Я вже в літах, а ходжу за лікарськими травами, насушу — ​дітям роздаю. Обробляє город нам трактором Леонід Дерев’янчук, товариш мого сина, який з міста повернувся у батьківську хату. Може, й інші вернуться. Надіюся, що село наше відродиться, — ​не втрачає оптимізму Марина Іванівна Сидорук.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.