«Колись ткали, бо нужда була, а нині  ​то вже заняття більше для душі» (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.38 € 33.78
«Колись ткали, бо нужда була, а нині  ​то вже заняття більше для душі» (Фото, відео)

А це перший рушник, витканий нашою героїнею.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«Колись ткали, бо нужда була, а нині  ​то вже заняття більше для душі» (Фото, відео)

Збираючись у відрядження на Камінь–Каширщину, зателефонувала щитинському сільському голові Василю Саливончику, щоб розізнати, чи є в селі жінки, які тчуть? За якийсь час був дзвінок у відповідь: мовляв, приїжджайте — ​познайомлю вас із такою майстринею. За підказкою Василя Миколайовича й зустрілися з нашою героїнею — ​Галиною Хлистик

«Ніч не поспали — ​і верстат в роботі»

А вже від самої Галини Володимирівни почули, як то було:

— Я і в Пилипівку ткала. Та перед Різдвом розібрала верстат й винесла з хати, як уже перед таким великим святом. На початок Великоднього посту знов мала його зібрати й далі над своїми доріжками мудрувати. А тут голова дзвонить і каже, що з «Волині» приїжджають (це була друга половина лютого. — ​Авт.), чи маю що показати? Я зразу трохи розгубилася, а потім взялася за мобілку, дочкам зателефонувала й покликала, аби прибули й допомогли верстат поставити…

Так жінка видала секрет, що до п’ятої ранку трудилися: треба було не лише зібрати верстат, а й основу нарихтувати — ​а то ж 200 ниточок зав’язати! Незчулися, як і ніч минула. Зате завдяки цьому була можливість і з трьома маминими помічницями — ​Валентиною, Василиною, Ніною — ​познайомитися, які повиходили заміж і живуть тепер у селах Підгір’я — ​Ратнівського, Черче — ​Камінь–Каширського районів. А заодно відчути, наскільки охоче відгукнулися вони на прохання матері. Бо, як сказала Галина Хлистик, і самі пробують ткати. Буває, не терпиться їм — ​допитуються: «То коли вже верстата будемо ставити?».

Усього ж у Галини Володимирівни восьмеро дітей — ​четверо синів і стільки ж доньок виростила вона із чоловіком Василем. Один син, на жаль, трагічно загинув. А в усіх інших життя склалося добре — ​сім’ї свої мають, п’ятнадцять онуків батькам подарували.

Ми з вдячністю сприйняли те, що майстриня пішла нам назустріч, і хоч з доньками недоспала, а про старовинне ремесло не лише розповіла, бо ж то зовсім «не те», а й показала весь процес. Тим більш, що це колись чимало жінок займалися ткацтвом. Тепер же — ​одиниці.

«Років сім мала, а вже придивлялася, як мама човника з цівкою кидає»

Ми зустрілися в тій хаті, в якій свого часу наша героїня народилася й виросла (є на обійсті ще один, новіший дім, збудований Хлистиками, — ​у ньому тепер їхній син Андрій із сім’єю живе). Тобто там, де колись Галя, ще як була маленькою, вперше побачила старовинне ремесло й зацікавилася ним.

— Мама ткала дивани, як у нас називають покривала, якими дивани застеляють, — ​розповідає жінка, — ​рушники. Років сім мала я, а вже придивлялася, як мама човника з цівкою ниток кидає, як народжується візерунок. Ясно, що тоді мене вона за верстат не пускала, то я собі таке придумала: в іншій кімнаті на стіні забивала гвіздки і робила свою основу. А вже як тринадцять мені було, то настільки це ремесло освоїла, що й рушники нарівні з мамою ткала. А ще, скільки себе пам’ятаю, вишивала. Уже в заміжжі, коли дочки росли, надбала багато рушників, щоб було чим сватів перев’язувати. У магазин чи на базар за цим крамом не ходила.

Це ж колись, мабуть, і при гасовій лампі мамі доводилося ткати, вишивати? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

Щоб верстат був у робочому стані більш як століття, його ще й у міжсезоння треба належно зберігати.

— Аякже… Я у перший клас ходила, як у цю хату світло провели. То був 1997 чи 1998 рік. Допізна, бувало, мама сиділа біля лампи, бо вдень іншої роботи вистачало по хазяйству, як уже в селі, і я з нею. Мені було все цікаво. Від неньки не раз чула, як моїй бабусі непросто жилося. Скільки–то треба було напрясти льону, наробити полотна?! З тоншого, вибіленого, спіднє шили, грубше фарбували, і воно йшло на верхній одяг — ​спідниці, кофтини, навіть піджаки.

Одне слово, колись нужда змушувала жінок сідати за коловроток і прясти нитки, а потім ткати, робити полотно, бо й товару в магазинах кат мав, та й із грішми сутужно було. А зараз? З приводу цього Галина Володимирівна розмірковує:

— Мені доводиться чути і від старших жінок, і від ровесниць: «І воно тобі потрібне? Тепер можна що хоч купити…». Виходить, що потрібне: коли я тчу чи вишиваю, то душею відпочиваю. Це таке задоволення, що й про болячки свої забуваєш.

На цьому верстаті ще бабуся й прабабуся  Галини Хлистик ткали.
На цьому верстаті ще бабуся й прабабуся Галини Хлистик ткали.

 «А верстатові цьому уже, мабуть, більше ста літ»

Втішена жінка тим, що й дочки її цінують не куплене, магазинне, а зроблене своїми руками, а відтак — ​і мамин труд та хист. Стараються перейняти від неї тонкощі цього ремесла. Видно, родинні гени по лінії жіноцтва дають про себе знати.

— Це ж верстатові цьому, на якому працюю, уже, мабуть, більше ста років, — ​говорить Галина Володимирівна. — ​Мені він від моєї мами перейшов, їй теж у спадщину дістався від моєї бабусі. А то й прабабусі. Бережемо його. Він же без жодного гвіздка був зроблений колись якимось майстром. Деталі кріпляться тільки дерев’яними клиночками. Бо якби цвяхи щоразу довелося забивати, то за стільки літ від нього нічого не залишилося б. А так, бачте, як новенький. Бережу, щоб ще й моїм дітям послужив.

Аби верстат був у робочому стані більш як століття, його ще й у міжсезоння треба належно зберігати: щоб і волога не нищила дерево, і прямі сонячні промені не потрапляли, бо потріскається. Такі зараз можна швидше на якійсь виставці побачити чи в експозиції музею. І наша героїня при нагоді сказала, що має ще одну таку старовинну реліквію, яка дісталася їй від однієї зі свах. То ж коли хтось зацікавиться, то може поділитися.

Новомодні доріжки тче в останні роки Галина Хлистик. А то значить, що дає друге життя одягу, який уже став непотрібним: його треба порізати на смужечки, позв’язувати їх, змотати на клубки, а потім уже на цівки — ​і ткати. Чи загайна це робота?

— З ранку до вечора посидиш за верстатом, — ​каже жінка, — ​і маєш три метри.

Від щитинського сільського голови Василя Саливончика знала, що недавно Галина Хлистик віддала чимало своїх робіт місцевому храму. Коли ж згадала про це у розмові з нашою героїнею, то вона сказала:

— Занесла у церкву виткані мною доріжки й постелила на підлогу. Люди приходять сюди і бачать мою роботу. Так само й дочки, сини, коли бувають тут на службі. А мені приємно, що буде така пам’ятка.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.