Діти дивляться на нас, як на професорів університетів. Колонка Оксани КОВАЛЕНКО - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.65 € 32.68
Діти дивляться на нас, як на професорів університетів. Колонка Оксани КОВАЛЕНКО

Озвучуймо думки в будь-якому настрої.

Фото pixabay.com.

Діти дивляться на нас, як на професорів університетів. Колонка Оксани КОВАЛЕНКО

«Сину, глянь-но, яка дивовижна квіточка! Які у неї пелюсточки! А як міниться колір!» — ​з дитинства звучать у пам’яті слова мами до мого меншого брата…

Скільки ми росли, стільки вона звертала увагу на квіткове різнобарв’я, осіннє листя, вигадливу паморозь і перші пагінці. Ще пам’ятаю сміх тата, який вважав усе це несерйозним і зайвим особливо для сина як для майбутнього чоловіка.

Сьогодні в одній із книг про спілкування батьків і дітей я читаю, що з малечею важливо ділитися своїми захопленнями, тим, що вабить око, і тим, що вражає й сердить, бо це формує їхню комунікативну компетентність. Йдеться про майстерність спілкуватися, зчитувати міміку й емоції співрозмовника. Це не просто «про квіточки»: у житті знадобиться навик описувати свої думки, враження, вислуховувати чуже — ​напрацьовувати дипломатичність й уміння відрубати, відстоюючи своє. А цьому діти навчаються передусім у найближчих рідних. Під час спільної роботи чи дозвілля. Колись дуже популярні були великі родинні застілля. Як на мене, чудовий тренінг для малих! Спостерігати, як дорослі сперечаються (один почервонілий у запалі махає руками, а інший спокійний, як удав) або як затягують «Червону руту» (один насолоджується співом, а інший у цей час заводить «розмову поглядами» з його дружиною). Це ціла школа!

Чим складніший, тонший і різноманітніший зворотний зв’язок, котрий отримує дитина у відповідь на кожен свій вчинок, тим ліпші умови її комунікативного розвитку.

Зараз популярний такий тест: дітям дошкільного віку й учням молодших класів показують «смайлики» з різними емоціями. Малеча має орієнтуватися, який із них здивований, який іронічний, а який спантеличений. Емоції гніву, задоволення «прочитати» легше, а от розуміти і називати «тихіші», як, наприклад, сумнів чи тривога, складніше. Найкраще тут орієнтуються хлопчики та дівчатка, у чиїх сім’ях заведено розмовляти з дітьми не тільки про уроки і їжу. «Чим більш відкриті й щирі дорослі, чим частіше озвучують свої почуття, думки, те, що їм подобається чи ні, й чому; чим складніший, тонший і різноманітніший зворотний зв’язок, котрий отримує дитина у відповідь на кожен свій вчинок, тим ліпші умови її комунікативного розвитку», — ​стверджує відома психологиня Людмила Петрановська. Приміром, тато, втомлений і незадоволений робочим днем, може гаркнути на сина, який у хаті набиває м’яч, щоб забирався геть, та ще й кинути у спину: «Як можна рости таким бовдуром?». А може опанувати своє закипання і спокійно попросити: мовляв, знаєш, сину, в мене такий кепський день, а твої «бахання» забирають у мене останні краплі самовладання, тож прошу тебе відкласти свою забаву. (Багатьом дорослим варто виробляти звичку пояснювати дитині, що їм сьогодні непереливки або ж що цей день неймовірно вдалий.) Які шанси у малечі, на яку тато «нагавкав», зрозуміти, що він потребує тиші й співчуття? Між тим, ця житейська ситуація для неї, якщо повторюватиметься вряди-годи, стане уроком: «Коли в мене щось не так, треба репетувати й істерити». Іноді ми, батьки, навіть не підозрюємо, що в цей момент на нас дивляться, як на професорів університетів, вбираючи знання, набуваючи досвіду. Якщо на роботі така дитина стане начальником, то підлеглим і домашнім буде непереливки, а якщо рядовим працівником, то важко доведеться колегам і сім’ї.

Маєте інакший досвід чи нові теми — ​пишіть. Електронні адреси незмінні: okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com. Також є поштова — ​у газеті.