«Іноді з безлюдної Антарктиди навіть не хотілося повертатися в цивілізацію»

Літньої спеки, коли хочеться морозної, ледь не крижаної свіжості, ми знайшли її зовсім несподівано. Ні, не під кондиціонером, а у спогадах полярника Павла Тарасовича. Він брав участь у п’ятій експедиції в Антарктиду на станцію «Академік Вернадський» протягом 2000–2001 років. Чоловік досі користується здобутими там рецептами боротьби з холодом, знається на повадках пінгвінів та вдячний білому континенту за безліч навичок і вмінь, які той йому подарував.

Павло Тарасович навіть сьогодні чимось нагадує полярника: високий, кремезний, із помережаною благородною сивиною бородою і теплими–теплими очима. Здається, що всі, хто наважується на рік вирушити у край снігів і безлюддя, мають саме такий вигляд. І хоча з часу його поїздки на Південний полюс минуло 18 літ, уявляю, що якраз отаким він ступав на палубу корабля, яким місяць українці пливли до незвіданої землі.

У його робочому кабінеті на тумбі стоїть кумедна статуетка пінгвіна. «Вдома маю їх уже зо двадцять штук. Коли після повернення приходили провідати друзі, то всі мені такі сувеніри дарували, — ​сміється чоловік. — ​Та що там фігурки! Часто до тих, хто приїздить з Антарктиди, навіть прізвисько відповідне чіпляється. Але ніхто з полярників на таке не ображається».

За рік, який провів на Південному континенті, встиг полюбити і вивчити норов цих диво-птахів. 

Пан Павло теж подібні моменти сприймає з гумором. За рік на Південному континенті встиг полюбити і вивчити норов цих диво–птахів. Знає їхні повадки, захоплено розповідає, як пінгвіни Аделі утворюють дитячий садок для своїх малюків, як його стережуть спеціально призначені «охоронці» та як вони реагують на людей.

Йому пощастило побачити багато дивовижних істот, які водяться тільки в Антарктиці. Кити, тюлені, футляроноси (птахи, що живуть тут ще з часів, коли крижаний континент був частиною втраченого тепер єдиного великого материка) — ​хлопця цікавило все. На той час він уже здобув фах лікаря ветеринарної медицини, тож такий інтерес був виправданим і логічним.

Та попри відповідну освіту вирішальну роль у тому, чим буде займатися рівнянин у поїздці, зіграло його юнацьке хобі: радіотехніка. Він ще зі школи цікавився роботою приймачів, які працюють на короткій хвилі. Забігаючи наперед, зазначу: згодом дитячий інтерес переріс у справжнє захоплення, і тепер чоловік є професійним радіотехніком, зв’язківцем і веде відповідні гуртки в дитячих та юнацьких наукових центрах.

Робота на короткохвильових радіостанціях давала змогу працювати у всьому світовому радіо­ефірі. І найцікавіше, пригадує Павло, було спілкуватися з радистами–аматорами, які тримали зв’язок із Арктики та Антарктики. Тим паче, що він завжди з величезним захопленням читав про різноманітні експедиції в ці краї. Цікавило все: як там людям живеться, який клімат, побут. Інтересу додавали й розповіді університетських викладачів, які багато подорожували і ділилися зі студентами враженнями. А знайомство з рівненським полярником Романом Братчиком, який брав участь у першій українській експедиції, взагалі позбавило спокою і надовго оселило в душі мрію потрапити в Антарктиду. Далі були заявка, анкета, презентація наукових програм, співбесіда і нарешті зарахування до складу експедиції на посаду комунікаційного менеджера, а по–простому — ​радиста.

Здавалось би, технічне заняття насправді відкрило для нього цілий світ. Завдяки роботі в радіо­ефірі Павло бездоганно вивчив англійську і навіть видав цією мовою книгу–спогад про експедицію. Також спілкується польською, трохи — ​італійською, а про азбуку Морзе фахового зв’язківця годі й запитувати. «У таких поїздках, де ти перетинаєш безліч кордонів, без знання мов ніяк. От в Аргентині вам можуть не відповісти, коли щось запитаєте англійською, хоч і розуміють її (офіційна мова в цій країні іспанська. — ​Авт.) Тому коли колеги побачили, що навіть на мої запитання італійською аргентинці відгукуються охоче, попросили написати їм кілька найпотрібніших фраз, аби мати можливість дати собі раду в магазині чи деінде».

Знання мов і робота із сигналами зв’язку давала змогу чоловікові першому за тисячі кілометрів від дому дізнаватися найважливіші новини. У той період зник Георгій Гонгадзе, затонув атомний підводний човен «Курськ», та ж Аргентина пережила серйозну фінансову кризу… Та поруч зі справами державної ваги хлопця турбували і менш глобальні, але для нього найважливіші новини з рідної Рівненщини. Коли він від’їжджав в експедицію, вдома залишалася молода дружина і крихітна донечка, тож звісток від них очікував із куди більшим нетерпінням. Зараз, розповідає полярник, можливості зв’язку там значно ліпші, хоч і недешеві.

Павло бездоганно вивчив англійську і навіть видав цією мовою книгу–спогад про експедицію.

Коли розпитувала, чого найбільше бракувало в подорожі, сподівалася почути про щось із побутових моментів. Та виявляється, що «голодно і холодно» — ​це не про наших полярників. Колишня британська станція «Фарадей», яка нині стала українською і називається «Академік Вернадський», — ​добротна, збудована на совість будівля, яка прекрасно опалюється. З харчуванням такі експедиції теж проблем не мають, продуктами їх забезпечують досить продумано. З місцевих харчів рівнянинові запам’яталася морська капуста, яку збирали прямо біля узбережжя. І кухар, трохи її ошпаривши, готував салати. Пробували також яйця різних птахів. А щоб поповнити запаси енергії в організмі, перед виходом на мороз їли сухофрукти, печиво та згущене молоко.

До всього можна звикнути: і до холоду, і до незмінних біло­сніжних краєвидів, від яких втомлюються очі. А от до того, що навкруги тільки тринадцять колег і за дверима станції повне безлюддя, — ​важко. «Коли ми проходили співбесіди перед поїздкою, то чи не найбільше уваги звертали якраз на психологічні якості, адже рік у такій ізоляції не кожен здатен витримати, — ​пригадує екс–полярник. — ​Я іншим повернувся звідти. Краще навчився розуміти людей. І навіть у моїй теперішній роботі (а працює чоловік начальником відділу надання адміністративних послуг Рівненської районної державної адміністрації) це дуже допомагає».

Павло Тарасович нерідко згадує подорож, друзі весь час просять розповісти, «як там». Іноді запитання на зразок «А бачив білих ведмедів?» дивують. Тоді доводиться пояснювати, що Арктика й Антарктика — ​то різні кінці світу. Але щодо того, чи наважився би він удруге вирушити в аналогічні мандри, сумнівається. Все–таки на рік повністю змінити життя вже не видається таким романтичним і безтурботним кроком, як це було, коли мав 29 літ. А бажання пізнавати світ чоловік сповна компенсує подорожами Європою та Україною. От нещодавно з колегами–радіоаматорами пішли на Говерлу і звідти тримали короткохвильовий зв’язок. Востаннє подібну річ в Україні робили в 1930–х роках.

 

Полярник потоваришував із пінгвінами.

Пам'ятний знак мужнім полярникам.

Про різноманітний тваринний світ Антарктики чоловік може розповідати годинами.

Від незмінно білих краєвидів у полярників втомлюються очі.

Для очільника Рівненського ЦНАПу Павла Тарасовича спогади про рік на Південному континенті досі надзвичайно яскраві.

Збудована в минулому столітті британцями полярна станція і нині служить науці.