Ромео і Джульєтта

Забула з вами познайомитися. Я — ​Юлія. Це, по-перше, тому, що народилася в липні, по-друге, через те, що моїй мамі дуже подобається «Ромео і Джульєтта». Назвати мене стовідсотково так, як шекспірівську героїню, вона не наважувалася — ​живемо ж у селі, а не в столицях, тому провела низку перетворень: Джульєтта — ​Джулія — ​Юлія. Так я дістала ім’я. А якби була Джульєттою, то таким «кругометражем» стала б об’єктом вислову: «У нашому селі поважають класику». Хоча у творі не дає ніяких вказівок на «вагову категорію» дівчини. А пригадайте картини-шедеври минулих століть — ​де ви побачите худеньку красуню як еталон жіноцтва? Навпаки, всі кругленькі, товстенькі, булочкові. Це двадцяте століття чомусь так «похудило» ідеал. Може, з метою економії продуктів?

Його батечко за нашою матір’ю до цього часу носом шморгає, тому й сина до моєї дочки підсватує...

Те, що повнота протягом цілих епох шанувалася митцями, додає оптимізму і спокою, щоб дивитися на заломлені мамині руки з усмішкою та аргументом: «Знайдеться кришка і на криву каструлю». Придумали ж вислів: «зайва вага». Кому зайва? Мені — ​ні. Моя вага — ​моє багатство… Головне — ​практично ніколи не холодно, ще й зігріти можу в разі необхідності.

Гляну вранці в дзеркало — ​душа радіє. Носик кирпатий, очі — ​великі. А хлопці не розуміють. 3аладили в один голос: «Груба».

Тільки щось не спостерігала в селі масового одруження на ногах від шиї. Навпаки, як правило, наречені середнього зросту, кругленькі, щоб і глянути було на що, й по господарству було кому поратися. А то уявіть картину: ходять ноги по городу, питаються свого роду. У селі треба не довгих нижніх кінцівок, а робочих рук, щоб справа в них кипіла. Довгі ноги — ​для міста, вулицями дефілювати, бо в селі ними хіба що грязюку в негоду місити.

А тепер — ​найголовніше. В нашому класі навчається Роман Тарабаненко. Через ворогування наших родин його називають Ромео. Справа в тому, що замолоду його батько Федір кохав мою матір Марію, а коли та відмовила йому, одружився з сусідкою Яриною. А та гризе його за колишню любов усі ці роки. І недаремно: дядько Федір і зараз, побачивши мою пишну матінку, тяжко зітхає: «Маринонько». А на весіллях тягне грати у «платочок» і лізе цілуватися. Тоді мій батько стискає кулаки і червоніє. А тітка Ярина кричить: «Розлучниця!» Цю ненависть до матері і до мене жінка з молоком передала Романові, який намагається мене всіляко образити. Тож і гризуся з ним із тих пір, як поповніла. Однокласникам уже давно набридли наші компліменти-привітання: «Груба» і «Черв’як».

А минулої весни, коли ми всім класом утекли з двох останніх уроків, домовившись про це заздалегідь, і прийшли на річку, Ромка мене так осоромив, що й зараз пам’ятаю. Всі роздяглися, посідали на портфелі, гріємося на сонечку. Мене вкусила комашка, я підскочила, бретелька на купальнику — ​трісь! Ромка побачив це першим і заверещав: «Обережно, бомби!» Почулося дружне кувікання. І найдужче реготали ті дівчата, яким, навпаки, варто було б плакати через «плоскогруддя».

Восени, коли ми з’явилися в школі, класний керівник сказав: «Як же мені розташувати вас за партами, аби менше торохтіли, а більше слухали? Посаджу вас з тими, кого ви недолюблюєте». Так і є. Ми з Ромкою опинилися за однією партою. І тоді хтось докумекав, що можна «викрутити» з наших імен: Ромео і Джульєтта.

Від цього ми шаленіли ще дужче, вигадуючи для образи якнайдошкульніші слова. «Смертники, — ​підсміювалися однокласники, — ​це добром не скінчиться». І в одному вони не помилилися. «Це» взагалі не скінчилося.

Уявіть картину: ходять ноги по городу, питаються свого роду. У селі треба не довгих нижніх кінцівок, а робочих рук, щоб справа в них кипіла.

Ми були на новорічному вечорі. Свято тільки почало захоплювати, коли до залу увійшов класний керівник і попросив, щоб ми вже йшли додому, бо він не збирається з нами ночувати (перед цим на одній із дискотек сталася НП, тому наказано бути з учнями до закінчення вечірок). Ми зробили вигляд, що пристаємо на таку пропозицію, аби Олег Миколайович швидше пішов додому. Одразу ж почали виходити з актового залу. Дівчата мали розум одягти шуби і чобітки, а герої-хлопці вибігли надвір хто в чому був. Окупували кілька кучугур і з нетерпінням чекали, поки класний керівник вийде зі школи. Але він чомусь забарився на виході. А морозець — ​не цілує. Тому через кілька хвилин дівчата гостинно розкривали шуби, як квочки, запрошуючи хлопців під тепле крильце. Залишився «безкрильним» тільки Роман, не пригрітий у «міжшубному» просторі. Він не мав бажання сидіти біля мене. «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст», — ​насолоджувалася я його холодно-пекельним становищем. Але в кожній жінці таки живе матір. Тому через мить материнським жестом відгорнула полу і гримнула: «Пірнай».

Нарешті Олег Миколайович вийшов зі школи, і туди влетіли ми, на ходу пританцьовуючи. Заграла повільна мелодія. І Роман мені раптом: «Потанцюємо?» Міцно притулив до себе. Запитально глянула на нього. «І в мене є груди», — ​засміявся.

І почалося: квіти, дискотеки, прогулянки. Через рік після випускного покликав з хати: «Люблю. Одружуємося».

— Батькам говорив?

— Так.

— І що вони?

— Батькові однаково, тобто не зовсім. Каже, якщо любиш, то я не проти, аби потім нас не звинувачував, що тобі життя зіпсували.

— А мати?

— Відгадай!

— Проти.

— Звісно, проти. «Вони обидві — ​відьми», — ​плаче. Її мати, каже, твоєму батькові й досі з голови не йде, і тобі з дочкою щастя не буде. З ким хочеш, синку, одружуйся, як ото пишуть: вік, зовнішність, освіта значення не мають, тільки не з Юлькою-грубулькою.

— А ти думаєш, мої зрадіють, коли взнають наші наміри?

— Побачимо, хоча це тільки наші плани. Вони одружилися, з ким хотіли, і ми одружимося. Правда, Юлю?

У мене все було навпаки. Мати поцілувала і говорить:

— Любиш — ​будьте разом. Нехай Господь вас благословить.

А батько вперся:

— От доленька! Його батечко за нашою матір’ю досі носом шморгає, тому й сина до моєї дочки підсватує, щоб вільно до нас по-сватівськи (до Марини, тобто) приходити. Не даю згоду — ​і край.

Чистісінько тобі великий Шекспір із Монтеккі й Капулетті. Але хіба це справедливо: батьки б’ються, а в дітей — ​чуби рвуться?

Тому сьогодні вранці Роман кинув камінцем у моє вікно. Я, звісно, не спала. Взяла заготовану заздалегідь сумку. Написала записку — ​куди, з ким, чому.

Трохи грошей ми з Романом заробили, все літо горбатячись на буряках. Нам зараз у місто, до його одинокої тітки. Не вижене ж племінника. Там і одружимося. Дитятко ж у нас буде. Хлопчик. Ромулька — ​Рома + Юлька.

Ось і автобус. Побажайте ж нам щасливої дороги.

Леся СМОЛКІ