Як сирієць став українцем-патріотом - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.04 € 27.90
Як сирієць став українцем-патріотом

«Моя сім’я — ​моє життя», — ​каже Хасан Бадран.

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

Як сирієць став українцем-патріотом

36-річний Хасан Бадран своєю батьківщиною вважає нашу державу, найкращу, на його думку, в світі

Дитяча мрія привела в Україну

Народився Хасан у Дамаску в багатодітній родині. Успішно закінчив дванадцятирічку. Попри те, що батько був високопоставленим чиновником й хлопець ще з дитячих літ мріяв про фах стоматолога, здійснитись цьому не судилося. Півроку вчився в юридичній академії. До слова, в Сирії на основі оцінок, здобутих у школі, продовжують навчання в різних вишах. Але оскільки наміру стати зубним лікарем не полишав, то рідні відправили сина за кордон.

Він навчався спочатку у Франції на стоматологічному факультеті медінституту, але недовго. Друзі, котрі поїхали в Одесу, постійно телефонували, розповідали, як добре в Україні, пропонували приєднатися до них. Невдовзі переїхав. Спочатку був на підготовчому відділенні, де глибше опановував російську мову, згодом — ​на стоматологічному факультеті медінституту. Першого року, каже, було складно адаптуватися до українських реалій. Вражав низький рівень життя більшості наших сімей.

— ​По духу я — ​українець. Тому розумію одне: або ти любиш Україну, або — ​ні, — ​щиро й дещо піднесено каже сирієць.  

Навчання в інституті Хасан поєднував із роботою на ринку «Сьомий кілометр». Мав хороший заробіток. Одружився на одеситці. Щоб підвищити кваліфікацію, Хасан Бадран переводиться в Полтаву, в медичну академію. Дружина здобувала фах зубного техніка. У 2004-му народився син. Подружжя придбало дім, життя налагоджувалося. Але в цей час трагічно гине дружина. Хасан із сином переїжджає до Києва, де, отримавши диплом стоматолога, ним так і не скористався. Три роки працював у Сирійському посольстві, де відповідав за студентів, котрі приїхали в Україну. Заснував власний бізнес, пов’язаний із «секонд хендом». Познайомився з волинянкою, яка підпрацьовувала в його фірмі, навчаючись у педагогічному університеті імені Драгоманова. Так завдяки білявці Олені невгамовний Хасан опинився на Волині.

Проміняв столицю на Нововолинськ

У 2009-му він уперше приїхав у шахтарське місто. Саме тоді й зустрівся з підприємцем Валерієм Курстаком, якого зараз жителі більше знають як волонтера й депутата обласної ради. А коли у 2012-му вирішили з Оленою переїхати сюди жити, то почали спілкуватися ще тісніше.

Головне кредо іноземця: «Найперше – треба завжди  бути людиною».
Головне кредо іноземця: «Найперше – треба завжди бути людиною».

 — Дружимо ми вже десять літ, попри різницю у віці, — ​каже 36-річний Хасан, якому ставила питання лише українською мовою і на яку він часто сам переходив. — ​Без перебільшення скажу: це однозначно спонукало мене прийняти рішення поміняти столицю на Нововолинськ. Валєра завжди і в усьому допоможе, цей безвідмовний чоловік знаходить відповіді на всі мої питання. Та найбільше ми з ним зріднилися після подій на Майдані та на Сході України.

Курстак допоміг Хасану організувати в Нововолинську маленький бізнес — ​так сирієць відкрив магазинчик із «секондом», більярдний зал. Згодом почав займатися меблями. З початком війни доставляв обладнання для військових. Маючи вроджене загострене почуття справедливості, Хасан під час Революції гідності був на Майдані.

— ​Коли до мене вперше звернувся Курстак із запитанням, чи будемо допомагати військовим, я відповів коротко: «Допомагаємо!» Відтоді в нас почалася нова, волонтерська сторінка життя, — ​емоційно перегортає прожите й пережите мій співрозмовник. — ​Доводилося багато працювати, шукаючи бронежилети, які вимолювали для наших хлопців їхні рідні. Ми їздили по заводах. Потім почали домовлятися за кордоном, де я мав знайомих, про каски, притому такі, які поставляли натовським солдатам (на ту пору їх ніяких не було в Україні), берці та інше необхідне спорядження для тих, хто був на передовій. Те, що рятувало життя…

Матері дякували крізь сльози — і ​це найбільша похвала

У той час поширювалося багато різної інформації, навіть спекулятивної. І хоч було чимало неприємних моментів, їх у розповіді Хасан не обминув:

— Знаходилися такі, які казали, що ми продаємо браковані бронежилети, які збираємо нібито десь у підвалах, — ​розповів Хасан. — ​Але це неправда — ​життя підтвердило: у нас були всі сертифікати на цей товар. Крім того, ми їх постійно «обстрілювали» на полігоні. Бували й на Ворзелі (науково–​виробнича база, яка працювала на МЗС), дивилися, які там. Вони були важкі, некомфортні, заважали рухам. Я жив в умовах війни, тож знав, якими вони мають бути. Тоді за кордоном домовлялися про натовські бронежилети, а пластини ставили й повністю доукомплектовували вже тут. І, до речі, виходило значно дешевше.

Нововолинський сирієць розповів чимало фактів про наших високопосадовців, котрі використовували війну для самореклами й отримання високих посад. Вони їхали з Хасановими «брониками», касками на передову, там фотографувалися й скидали це в соцмережу.

— Я людина віруюча й категорично цього не сприймаю. Так не можна робити, — ​висловлює свою думку співрозмовник. — ​Жодного разу про своє волонтерство (на Сході був десятки разів) чи про благодійні кроки (чимало бронежилетів та іншого дарував) ніде не писав. Ніколи не афішував, що допомагав — ​це моя категорична позиція. Ти не робиш це для когось, а для себе, для своїх дітей. Але коли приходила мама чи дружина, крізь сльози радості дякувала, що наше спорядження врятувало їхньому сину чи чоловіку життя — ​це була найбільша подяка й похвала.

«Коли звучить наш Гімн — ​треба вставати. То — ​святе…»

— Моя дружина — ​то моя сім’я, — ​не раз повторював у бесіді Хасан. Він гордий тим, що Олена завжди схвалювала те, що робив чоловік. Вона підтримала також відкриття (чи не вперше в Україні) пункту збору необхідних речей для наших солдатів. Оскільки щотижня доводилося доставляти на передову те, що жертвували співвітчизники, купили бус. Довозили ним також комплекти медикаментів, які отримували з інших країн.

— Я за характером людина небайдужа і вольова, — ​каже Хасан. — ​Навіть коли моя велика родина (їхній старовинний рід нараховує кілька тисяч чоловік) не дуже схвально поставилась до обрання постійного місця проживання, але я зумів їх переконати, що це правильне рішення. І хоч рідні не приїжджали в Україну, Хасан постійно підтримує з ними зв’язок телефоном. До слова, один із його братів працює нейрохірургом у Лондоні.

Хасан негативно ставиться до пиятики, каже, що в мусульман вживати спиртне, та ще й у великих дозах, — ​це ганьба.

Розповів ще такий епізод. У його більярдному залі встановлено радіоприймач. Дивувався, коли опівночі звучить Гімн України, а відвідувачі, які затрималися, продовжують грати, ніхто на це не реагує, не встає. Тоді він став робити так: щойно звучить «Ще не вмерла…» він вимикає світло, і всі завмирають. 

— ​По духу я — ​українець. Тому розумію одне: або ти любиш Україну, або — ​ні, — ​щиро й дещо піднесено каже сирієць, який вважає нашу країну й Нововолинськ ​рідним домом. — ​Україна — ​справжній рай, я хочу тут жити і хочу, щоб тут жили мої діти.

Їх у Хасана Бадрана — ​четверо. Троє з них навчаються у 4-й школі Нововолинська: Мухамед-Руслан закінчив 7-й клас, Ахмет-Карім — ​2-й, Каміла — ​1-й. Нещодавно відсвяткували рік наймолодшому Султану–Аміру. Про виховання дітей міркує так: до 7 літ треба поводитися з ними ласкаво, до 15 — ​жорсткіше, а пізніше — ​стати другом, бо змінювати щось запізно.

Зачепили в розмові й те, що для представників арабського світу є святими віра й традиції. Його дружина прийняла мусульманство. Буваючи в Луцьку, заходять у мінімечеть, а на великі свята їздять у Київ. Але відразу уточнює:

— Найперше треба бути людиною, завжди поступати гідно й справедливо, у такому дусі наставляю і своїх дітей.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.