«Українського Бонапарта», який 100 років тому захопив Крим, розстріляли свої ж

Більшовиків із Сімферополя вибив під носом у німців 

Ці події відбувались рівно 100 літ тому, 28 червня 1919 року, на залізничній станції Балин нині Хмельницької області. Трагізм ситуації в тому, що смертний вирок одному із найвидатніших полководців молодої Української держави Петрові Болбочану виніс військово–польовий суд, зібраний за наказом ще одного визначного борця за незалежність українців — Симона Петлюри. А виконав вирок, натиснувши на гачок, начальник охорони Петлюри полковник Чеботарів…

Через те, що мав великий авторитет як серед рядових стрільців, так і серед офіцерів, командира Запорізького полку Петра Болбочана називали «українським Бонапартом». «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі. Ніколи не підвищував голосу, нікого «не розносив», як це робить більшість воєначальників. Вистачало одного погляду Болбочана…» — згадував про нього сотник 4–го Запорізького полку імені Богдана Хмельницького Монкевич.

Підрозділи, якими командував Болбочан, були в числі найбільш боєздатних в Українській Народній Республіці. Російські більшовицькі загарбники ненавиділи полковника і пообіцяли за нього — «живого чи мертвого» — чималу на той час суму — 50 тисяч рублів.

З іменем Болбочана безпосередньо пов’язана одна з найбільших воєнних перемог війська молодої Української держави — взяття Криму у квітні 1918 року. Німці тоді були союзниками українців, але Петро Болбочан отримав таємний наказ із Києва швидше за них увійти на зайнятий росіянами півострів. І він блискуче впорався із цим. Поки німці чекали підкріплення, війська Болбочана прорвали оборону «червоних» на сиваському мосту. Атака виявилась несподіваною для російських більшовиків, адже полковник Болбочан збив їх із пантелику за допомогою інформаційної операції. Щоб дезорганізувати противника, він по кілька разів на день від імені більшовиків надсилав до Сімферополя донесення із заспокійливими та туманними повідомленнями про те, що «червоні» хоч і відступають, але організовано і лінія фронту проходить далеко від межі з Кримом. Шифр українці дізнались від захопленого у полон штабного більшовика. Відтак 22 квітня кримська група Болбочана увійшла у Джанкой, а через два дні вибила ворога із Сімферополя та Бахчисарая…

Російські більшовицькі загарбники ненавиділи полковника і пообіцяли за нього — «живого чи мертвого» — чималу на той час суму — 50 тисяч рублів.

А раніше, ще до Кримської операції, запорожці Болбочана були серед авангарду, який звільняв від російських більшовицьких орд Лівобережжя та Південь України. З боями вони захопили Гребінку, Яготин, Мерефу, Мелітополь, Олександрівськ (Запоріжжя). 30 березня 1918 року увійшли в Полтаву, а 7 квітня — у Харків. У часи гетьмана Скоропадського, влітку 1918–го, Болбочан три місяці тримав фронт, відбиваючи атаки московитів на Чергінівщині та Харківщині, зокрема в районі Слов’янська.

«Будь–який союз із Росією — згубний»

У кінці 1918 року розпочалось антигетьманське повстання Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Петро Болбочан цінував заслуги Скоропадського в налагодженні державного механізму, але йому не подобалось, що навколо гетьмана крутилось багато прихильників «єдіной і нєдєлімой» Росії. Відтак Болбочан запропонував Скоропадському… самому очолити повстання, відмовившись від, як би зараз сказали, «токсичного» оточення. Але гетьман відкинув таку пропозицію.

Тому полковник Болбочан підтримав повстання Директорії, щоправда, з умовою, що буде збережено «державний апарат». Але цього теж не сталося — скоро країну накрив хаос та отаманщина. Чого Болбочан, як військовий, власне, й боявся. Йому не подобалась непослідовна та хаотична політика нового соціалістичного уряду, і він не мовчав, критикуючи «кабмін», який, за його словами, іде «назустріч большевизмові». Йому ж дорікали, що не втримав Харків.

Тож 22 січня 1919 року — у День Злуки (!) УНР та ЗУНР — Болбочана заарештували! Символічно, що зробив це сотник Омелян Волох, який, вкравши державну скарбницю, потім перейшов до російських більшовиків, котрі обіцяли наївним українцям мир і зниження тарифів, що на той час звучало як «заводи — робітникам, землю — селянам»…

Однак слідство не могло нічого «накопати» на полковника, і його відправили до Станіславова (нині — Івано–Франківськ) — на територію Західноукраїнської Республіки, під нагляд місцевої влади. Але навіть під арештом Болбочан не мовчав, називаючи нову владу непрофесійною та інтригантською. «Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави. Лізете в законодавці замість того, аби бути звичайнісінькими урядовцями та писарцями», — пише він в одному із листів–звернень.

Петра Болбочана шанували військові, але серед можновладців він не почувався своїм. Його не дуже жалували як ті, хто схилявся до союзу із «білою» Росією, як Скоропадський, так і ті, хто у «червоній» Росії бачив єдинокровних братів, з якими можна буде будувати світле комуністичне майбутнє, як Винниченко. Болбочан же вважав будь–який союз із Москвою згубним для України, казав, що варто боротися лише «за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою вона не була б, — монархічною чи більшовицькою». За великим рахунком, через таку позицію він і поплатився життям.

Через страту Болбочана Липинський зрікся посади

Слідство нічого не змогло пред’явити полковику Петрові Болбочану, і у травні 1919 року Симон Петлюра доручає йому вирушати до Італії, щоб сформувати там із полонених українців нові військові частини. Це був час, коли російські війська притискали захисників УНР усе ближче до Збруча. З іншого боку цієї річки Українська Галицька армія ледве стримувала натиск поляків, яких підсилили французи та англійці… Проте український уряд чомусь проголосував проти цього відрядження до Італії.

І ось у цей час військовий інспектор Микола Гавришко після численних звернень бійців та офіцерів Запорізького корпусу призначає Петра Болбочана командиром запорожців. Гавришко діяв згідно із законом УНР про інспекторів, про що згодом поінформував керівництво. Та у цьому кроці Петлюра побачив спробу перевороту і самовільного захоплення командування. Болбочана заарештували. 12 червня відбувся військово–польовий суд, і 28–го його розстріляли. На той час йому було 36 років…

Спроба таким чином «навести порядок» у військах викликала неоднозначну реакцію у керівництві УНР. Волинянин і відомий державник В’ячеслав Липинський, який тоді очолював представництво УНР у Відні, подав у відставку. «Такими фактами, як розстріл отамана Болбочана, уряд Української Народної Республіки став на виразний шлях партійного терору», — заявив він.

До остаточного краху Української держави залишалося недовго…

Одним абзацом

•  Петро Болбочан народився у буковинському селі Гитець (нині — Ярівка) у родині священника у 1883 році. У 1909–му закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, де організував гурток «рідного слова». Під час І Світової війни — офіцер російської армії, воював у складі 38–го Тобольського полку, був поранений.
•  Одним із перших узявся за утворення українських частин у російській армії. Сформував, зокрема, І Український республіканський полк.
•  На прапорі Запорізького полку, яким керував Болбочан, був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!»
•  Під час дислокування очолюваної Болбочаном Першої Запорізької дивізії в Олександрівську (тепер — Запоріжжя) її бійці відвідали славетний острів Хортиця, де за наказом командира поставили великий хрест як символ поваги до своїх героїчних предків.
•  Петро Болбочан пропонував свою підтримку Василеві Вишиваному, якого бачив на посаді гетьмана України. Василь Вишиваний — це друге ім’я австро–угорського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, щирого прихильника незалежності України.
•  22 січня 2019 року в Івано–Франківську відкрили меморіальну дошку Петрові Болбочану. Багато вулиць в українських містах названі його іменем. 1 червня 2013–го вулиця Кірова у Луцьку була перейменована на честь Петра Болбочана.