І стріли у серце, і камені з твоїх пращ… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.22 € 26.72
І стріли у серце, і камені з твоїх пращ…

«Дурноверхе серце. І ім’я чиєсь — ​як камінь, кинутий у мої глибини…»

Фото yandex.ua.

І стріли у серце, і камені з твоїх пращ…

Поки в моїй каві розчиняється цукор, ми з демоном милуємося сходом сонця. Вмите прозорістю і спокоєм величезного озера, воно народжується з води, ще не розжарене, лиш світлоносне. Ми мовчимо

Картина народження нового дня заворожує. Здається, на якусь мить зникають усі звуки, і є лиш гладь цього озера, старі човни, зелень очерету, білий пісок на дні — ​і сонце.

Ангел на березі грається з вуличним кошеням. Чорна кицька з навдивовижу мудрими зеленими очима сидить віддалік, ліниво мружиться — ​я ж дивлюся на неї і думаю: якому світові вона належить сьогодні — ​світові добра чи зла?

– Не ускладнюй, — ​порушує тишу демон, — ​це просто кицька.

– Не буває просто котів, — ​сміюся я.

– Не буває також добра і зла, — ​сміючись відповідає демон.

Мені не хочеться з ним сперечатися. Хочеться кидати у воду камінці, «жабкою», як у дитинстві, рахувати, скільки разів вони проскачуть крізь поверхню води, і спостерігати, як вони тонуть, залишаючи на поверхні концентричні кола.

Причина — ​і наслідок. Усе, що відбувається у світі, лишає по собі слід. На поверхні вод, у пам’яті чи в чийомусь серці.

Дурноверхе серце. І ім’я чиєсь — ​як камінь, кинутий у мої глибини. Чорний плаский камінець, який доладно ліг колись у руку котрогось із Богів. Стрімко розрізав гладь мого спокою. І досі не досяг дна…

Тим часом розгоряється день.

Усе, що відбувається у світі, лишає по собі слід. На поверхні вод, у пам’яті чи в чийомусь серці.

Літо вривається розпеченим вітром, обпалює сонцем, ловить мене, пронизує гострими променями, як недолугу комаху, призначену в гербарій, і полонить.

Я віддаюся йому, як переможцю, загрузаю в солодкій бурштиновій смолі, що стікає стовбурами дерев, заплутуюся в лабіринтах трав, тону в синяві неба, втрачаю лік часу — ​здається, що літо міняє мене на клітинному рівні, перебирає по атому і складає заново. Просвічена наскрізь, прогріта, омита хвилями обступленого очеретом і дуплавими вербами озера, оновленою постаю перед очі давніх і нових богів, серед яких Бог Сонця — ​найдавніший.

Приймаю твоє тепло і світло, Боже!

І стріли у серце, і камені з твоїх пращ…

Ангел із кошеням ховається в затінок.

Демон п’є біле вино з льодом, погляд його губиться десь вдалині, де синява неба зливається з прозорістю озера, проникає в дивні глибини, аж до підземних вод, викликаючи до життя фантастичних монстрів, в очах яких — ​пекельний вогонь.

Кицька спить, витягнувшись у траві.

Чорний плаский камінчик поволі тоне в мені, кола на поверхні вже майже не видимі.

Але все на світі лишає по собі слід.

На поверхні вод, у пам’яті, у чийомусь серці…

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.