Час «офісистів»
Невже письменницька фантазія збулася, і «наше майбутнє – УРОД (Українсько-російська Об’єднана Держава)»?
Юрій ЩЕРБАК, український письменник, сценарист, публіцист, політик, дипломат, доктор медичних наук, колонка на сайті wz.lviv.ua
Почну із цитати: «Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі – мармуровому будинку язичницької ассиро-вавилонської комуністичної архітектури. Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни… Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти – кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами».
Це – уривок із мого роману «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», виданого у 2012 році (Юрій Щербак, «Ярославів Вал, Київ», с. 217−218).
«Час Великої Гри» – друга частина трилогії «Час смертохристів».
Василь Воля – президент конфедеративної держави Україна-Русь – плід нестримної фантазії автора, який наважився зазирнути в далеке післямайбутнє – у 2079 рік; голова уряду цієї химерної держави – Никанор Петропавлович Єфім’єв, голова ДУР/(Донецько-української республіки); начальник канцелярії президента – його найближча сподвижниця-відьма Ерна Еріхівна Богошитська (в українському перекладі – Богосранська) – персонажі цілком вигадані, які не мають жодного стосунку до нашої української дійсності.
Можна лише уявити: який несусвітенний транспортний бардак виникне на стародавній київській площі з переїздом сюди офісу першої персони!
Щоправда, дехто з критиків закидав мені, що в трилогії криються численні пророцтва: так, на плакатах деяких політичних сил накреслено: «наше майбутнє – УРОД (Українсько-російська Об’єднана Держава), а радари України засікають у секторі Сталінград – Харків та Крим – Одеса важкі військово-транспортні літаки з десантниками Чорної Орди, які йдуть на посадку в Борисполі («Час смертохристів», 2011) – але це плід чистої фантазії, чи не правда?
Проте рішення «офісистів» шостого президента України – розмістити офіс в Українському домі – сповнило моє авторське серце справжньою радістю: нарешті моя письменницька фантазія збулася!
Хіба не про це мріє кожен романіст? Тепер я очікую, коли і другу мою вигадку втілять у життя:
«Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому – у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично – не відриваючись від життя народу, в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України-Руси з’єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених киян!»
Бідна площа Європейська – серце Києва, важлива транспортна розв’язка столиці!
Скільки завойовників, скільки назв вона пережила: Театральна, Європейська, Царська, площа III Інтернаціоналу, під час німецької окупації — площа Адольфа Гітлера. З 1944 року – Сталіна, потім – Ленінського комсомолу, і знову Європейська.
Серцю хтось підказує, що це – не остання назва.
Можна лише уявити: який несусвітенний транспортний бардак виникне на стародавній київській площі з переїздом сюди офісу першої персони!
А для тих «офісистів», що шукають світлих історичних прецедентів, варто нагадати: Український дім, у якому свого часу стояла гігантська постать ідола- агента німецького генеральського штабу, творця кривавої імперії Леніна, побудований не стільки на фундаменті театру, скільки на місці будинку Генеральної прокуратури УРСР.
Та про це пам’ятають тільки старі кияни, а не молоді криворізькі квартальники-95.
