«Іди звідси»

Такий діалог у мене з моїм 2,5-річним Романом є традиційним. Може навіть пригортатися і промовляти своє «послання». Я ж використовую психологічні хитрощі! Будую речення за законами ефективного спілкування! А результату — катма. Їй–бо, опускаються руки після якогось уже енного «іди звідси»…

Ще один ковток зневіри — через досягнуте татом: не довго думаючи, дав ляпанця найменшенькому, який і його послав «звідси». Після надутих губ і гнівних поглядів крізь сльози малий вирішив, що з татом ліпше не зв’язуватися. У гарячковитих роздумах я нагадую собі, що це швидкодійні методи, але вони зовсім не так формують особистість. (Тим часом ляпанця малий таки й у мене заробив — хай легенького — бо взявся, як півень, наскакувати на старшу сестру.) Одночасно нагадую собі одну «залізну» пораду, яку приберігаю на скрутні часи: скільки б ви не знали психологічних законів й не використовували їх — все одно маєте пам’ятати, що дитина — індивідуальність, яку «вирахувати на 100%» неможливо. Очевидно, тому виховання є найскладнішою роботою: негайного результату, як при випічці пиріжків, не буває. Тоді як діяти?

Виховання є найскладнішою роботою: негайного результату, як при випічці пиріжків, не буває.

Впало в око, що, проганяючи словами, малий обіймає очима: немов промовляє, що от все йому не подобається і він уже не знає, що з тим робити. Згадаймо себе, як почуваємося, коли дратує все і нові події з якогось дива тільки підкидають дровець у той вогонь невдоволення. Важко дитині невимовно… От знає, що деякі слова виражають негатив, і послуговується ними з усіх своїх маленьких сил. Другий крок намацала якось імпровізовано: з розпачу удавано почала ахкати про те, як мені подобається, коли мене звідси виганяють. Так і кажу: «А скажи–но, синочку, мені ще раз цю приємну фразу!» Він повторює раз і вдруге, тільки уже не сердито, а з недовірою, згодом здивовано, а потім і радісно — як же, так просто викликати у мами такі емоції! Кому не приємно бути диригентом?! Наступного разу тільки малий береться за своє улюблене, ми вже з дочкою розігруємо свою виставу радості. Відверто кажучи, не знаю, чи глибокий цей метод. (Чи не з’явиться щось натомість з часом.) Поки тішуся, що працює легко і без принижень меншого і слабшого.

Скидається на те, що робота мамою і татом, — це дуже–дуже творчий труд, що потребує самовдосконалення, аналітики і фантазії! Сердитися на дитину — найпростіше і найпримітивніше, на що здатна психіка дорослого, а от поміркувати — поспостерігати, як справжній дослідник, а потім здійснити таке педагогічне відкриття, що й Макаренку із Сухомлинським не снилося, — оце справжнє професійне зростання на, даруйте за тавтологію, вишукано–тернистих теренах.

Маєте свої міркування — скористайтеся поштовою адресою редакції або ж електронною: [email protected] або ж [email protected].

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.