Лиховісний «мирний атом» продовжує вбивати людей і сьогодні.
Чому в Москві ліквідатори помирали, а в Києві мали шанс вижити?
Серіал «Чорнобиль», який відтворює події в Україні під час смертоносної аварії на атомній електростанції очима британо–американських кіномитців, для багатьох наших співвітчизників — як сіль на рану. Люди, що брали участь у ліквідації наслідків техногенної катастрофи і яким пощастило дожити до сьогоднішніх днів, знають, як усе відбувалося, не з телеекрана
Не було піжам і трусів, зате пощастило з лікарями
Нова хвиля інтересу до Чорнобильської теми змусила згадати свідчення, спогади фахівців, які були в епіцентрі біди. У них чимало гіркоти, негативу, але й багато таких моментів, які викликають гордість. Ось у соцмережах користувач Лала Тарапакіна згадала про Ганну Губарєву, онколога Київського інституту радіології та онкології, яка приймала перших ліквідаторів. Вона й привернула увагу суспільства до постаті Леоніда Кіндзельського, завдяки якому було врятовано багатьох опромінених пожежників. (Л. П. Кіндзельський — головний радіолог МОЗ України (1978–1986), доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік).
Наші українські лікарі тоді продемонстрували вищий, аніж у московських колег, фаховий рівень і неабияку громадянську мужність. У них бракувало обладнання, не було належного матеріального забезпечення. Але у Києві розробили свою, дієву й ефективну тактику лікування ліквідаторів.
— Десь 27—28 квітня до нас у Київ в Інститут раку почали надходити хворі з ознаками гострої променевої хвороби. Їх роздягли, одяг відразу ж вивезли військові. На всіх піжам не вистачило, деякі в них просто не влізли — це були пожежники, робітники–атомники, здорові молоді люди під 100 кг. На декого довелося одягти жіночі нічні сорочки, але вони їм були по пояс. Про труси не йшлося — в той час радянським хворим чомусь не належала білизна… Комп’ютерів, томографів не було. У нас тут був єдиний УЗД–апарат в інституті. Перше, що робили, — хворим ставили добові крапельниці. І ось вони тут з ними жили, з крапельницями бігали навіть у вбиральні. А туалети були загальні, по одному на поверх… Завдяки потужному промиванню організму ми змогли вивести інкорпоровані радіоактивні речовини з організму. Загалом зі 115 осіб, яким було поставлено діагноз «гостра променева хвороба», десь у 20 випадках вдалося запобігти наслідкам цієї хвороби, тобто, падінню показників крові. А 51 людині довелося підсаджувати кістковий мозок, — згадувала Ганна Губарєва в інтерв’ю, опублікованому у виданні «НВ Україна» у 2016 році.
Тих, хто лікувався в Києві, врятувала позиція головного радіолога України Леоніда Кіндзельського, який, незважаючи на наполегливі рекомендації московських колег, відмовився використовувати метод Роберта Гейла.
А як же було в Москві, куди доставили перших 13 ліквідаторів–пожежників? Там їх мали лікувати за методикою американського доктора Гейла. Вона полягала в пересадці кісткового мозку: хлопцям знаходили сумісного донора, «вбивали» власний кістковий мозок, а потім чекали, коли приживеться донорський.
— Помилка полягала в тому, що для того, аби трансплантувати чужий кістковий мозок, потрібно враховувати 36 параметрів, і щоб хоча б по 18 з них клітини донора і реципієнта збігалися. А там було 5−6 параметрів. Природно, він не приживався, — стверджувала Губарєва.
Тих, хто лікувався в Києві, врятувала позиція головного радіолога України Леоніда Кіндзельського, який, незважаючи на наполегливі рекомендації московських колег, відмовився використовувати метод Роберта Гейла. Леонід Петрович рекомендував підсаджувати донорський кістковий мозок внутрішньовенно, не вбиваючи власний у пацієнтів. Таким чином, поки процес підсадки — запуску — відторгнення донорського кісткового мозку проходив свій цикл, власна система кровотворення отримувала перепочинок і починала працювати сама.
А доктор Гейл насправді медиком не був
Лала Тарапакіна наводить статистику, яка тривалий час була під грифом «секретно». «З 13 московських пацієнтів, пожежників зміни Правика, вже до 16 травня померли 11. З 11 вогнеборців тієї ж зміни, які лікувалися у Кіндзельського, живі залишилися всі».
Загинув у Києві із перших потерпілих лише один хворий, Олександр Леличенко, якого госпіталізували через кілька днів. У нього була дуже висока, не сумісна із життям доза радіації. Йдеться про героя–ліквідатора, який не допустив глобальної катастрофи. Адже міг вибухнути не тільки четвертий енергоблок, а й уся станція. Цього не сталося, бо після аварії Леличенко спустився під енергоблок і видалив водень з охолоджувальної сорочки генератора.
— Приїхали московські вчені і сказали, що доза радіації невисока, тому нехай Кіндзельський не вигадує, ніякої небезпеки немає, для українців, мовляв, навіть корисні малі дози радіації. Все засекретилось
5 травня, коли до нас у відділення прийшли «сірі піджачки» і заборонили працівникам АЕС розповідати, що там сталося. Нам же треба було це знати, щоб розуміти, яких вживати заходів. Коли виявилося, що в Москві вже 19 осіб померло, а в нас — ні одного, почали розбиратися, чому. Ми ж тоді сиділи з цими хворими цілодобово, вручну малювали графіки, кольоровими олівцями від руки — показники лейкоцитів, тромбоцитів, щоб показати це Гейлу. У червні він до нас приїжджав. Це потім ми зрозуміли, що він не лікар, не мав медичної освіти, а був просто військовим фізиком. Коли лікарі, професори, гематологи ставили Гейлу запитання, він не зміг відповісти практично на жодне, — згадувала Ганна Губарєва.
Через багато років методика доктора Гейла була визнана помилковою, а пізніше — злочинною: у США його чекав скандал на рівні конгресу, а в СРСР нарешті з’ясували, що він просто ставив експерименти на людях.
А Леонід Кіндзельський і його колеги ні слави, ні визнання за свою подвижницьку і високопрофесійну працю не дочекалися. У більшості лікарів, які безпосередньо контактували з ліквідаторами, згодом виявили рак та інші патології. Зокрема, у Леоніда Петровича знайшли метастази в легенях, від чого він помер в 1999–му у віці 68 років.
Оксана КРАВЧЕНКО.
(За матеріалами інтернет–видань).
