А повінчалися вони таємно – ​свідками були лише священник і Бог - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.56 € 26.24
А повінчалися вони таємно – ​свідками були лише священник і Бог

Сімейний альбом зберіг пам’ять і про те, якими були молодята у день весілля.

Фото з сімейного архіву родини ДЕМЕНІКІВ.

А повінчалися вони таємно – ​свідками були лише священник і Бог

Бо хоч і брали церковний шлюб у 1985-му, як пригадують Анатолій і Любов Деменіки, котрі живуть у селі Переспа Рожищенського району, все ще був час, коли за це «можна було і з роботи полетіти». Сьогодні, як і 34 роки тому, подружжя переконане, що, давши обітницю бути вірними впродовж усього життя, від неї не можна відступати

«Станеш моєю дружиною», — ​сказав я Любі, як тільки познайомилися»

Вони могли ніколи не зустрітися, бо ж Анатолій жив у Переспі, а його майбутня дружина виросла на Львівщині — ​у селі Лавриків Жовківського району. Але, видно, сам Бог їх вів усе ближче одне до одного. Після школи дівчина вибрала для навчання Володимир-Волинське педагогічне училище, а коли одержала диплом учителя початкових класів, її направили на роботу на Волинь — ​у Рожищенський район. Працювала два роки у селі Береговому.

В Анатолія після школи була армія (служив у Смоленську, Каунасі). Повернувся зі строкової у 1984-му. Коли зустрівся з Любою, мав 21 рік.

— Познайомилися ми на весіллі, — ​каже чоловік. — ​Моя родичка заміж йшла у Береговому.

— А я, — ​додає Люба, пригадуючи той день, — ​прийшла до клубу подивитися на молодих, гостей. Бо ж яка ще забава в селі? Там Толик мене й побачив. Я, якщо вже відверто, то й уваги на нього не звернула, коли заговорив зі мною. «Нащо мені такий малий?» — ​подумала.

На обійсті Деменіків навіть екскурсії бували, бо тут є на що подивитися.
На обійсті Деменіків навіть екскурсії бували, бо тут є на що подивитися.

 — Зате, — ​вступає в розмову Анатолій, — ​у мене язик добре підвішений. А що це ж весілля — ​трохи випив, осмілів, то тут же і сказав Любі: «Будеш моєю дружиною». Вона, бачив, до сказаного скептично поставилася. На цьому спілкування закінчилося, бо мене з гостями відправили в Переспу, хоч й не дуже хотів прощатися з дівчиною, яка сподобалася. Але я настирливий. Постановив собі, що Люба має бути моєю дружиною, і йшов до цього.

Як випливає з подальшої розмови, ще й відбив дівчину у свого однокласника, і той дотепер це згадує. А ще, судячи з того, що в квітні 1985-го двоє молодих людей познайомилися, а в серпні уже було їхнє весілля, події розвивалися швидко. Лише декілька місяців вони зустрічалися. Їздив Анатолій у Берегове уже не просто на дискотеку, як і багато хлопців, а до своєї Люби. І скоро запропонував їй руку і серце.

— Як освідчувався, то вже забулося за стільки літ. Квіти точно були, бо як же інакше. А от чи припадав на коліно, то й не пригадую, — каже, сміючись, чоловік. — ​Але, як бачите, Люба відповіла згодою.

І тут якраз доречно дати слово матері Анатолія пані Антоніні. Бо те, що вона сказала, — ​ще один штрих до того, що в житті все так складалося, аби волинянин і галичанка зустрілися.

— Після армії мій Толик надумав у Ленінград їхати. Там, як йому сказали в частині, де служив, можна було на військовому заводі влаштуватися, ще й у гуртожитку поселитися. Та якби сам збирався в дорогу — ​а то ж і дівчина з сусіднього села їхала з ним. Ото, думаю, — ​і все. Подасться з дому, жениться — ​тільки й бачила. Не пустили ми з чоловіком його. «Били» на те, що у нас літа вже до старості біжать — ​як без нього будемо доживати (маємо дочку, але у неї на той час уже своя сім’я була). І Толик послухався.

А ще пані Антоніна пригадала, як одного дня, коли син уже зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, він сказав, що Люба якраз у Переспі є — ​«можеш побачити її». І вона пішла у центр села, щоб подивитися на свою невістку.

Як то було, уже сама Люба розповіла:

— Стою на автобусній зупинці. Бачу якісь дві жінки з-за магазину виглядають. Потім, уже після весілля, розповіла мені свекруха, що то за «розвідка» була.

— А я, — додає пані Антоніна, — ​з першого погляду вподобала Любу. І сама собі сказала: «Буде вона наша».

«На Львівщині, у моєму рідному селі, ми дали обітницю любові й вірності»

З батьками їхав Анатолій на заручини у Лавриків. Власне, Люба їх везла, бо ж не знали вони, де те село. Потягом — ​до Львова, потім — ​на Жовківщину. А як приїхали вже назад додому, то, пригадує мати Анатолія, зійшовши з поїзда, зустріли одну переспівську вчительку, яка, певно, знаючи, що в них іде до весілля, спитала, з чим вертаються. «З добром», — ​відповіла їй пані Антоніна. Дали згоду батьки Люби на її заміжжя.

Весілля було в Переспі. У невістки прийшла Люба. Прийняли її свекри, як рідну дочку. А мені хочеться почути, чи ж вінчалися молоді.

— Аякже, — ​каже Люба. — ​На другу неділю після весілля поїхали ми знову в моє рідне село на Львівщину. Мама домовилася зі священником, і він благословив наш шлюб. Нікого, до речі, у церкві не було — ​тільки ми з чоловіком.

Тож і фотознімків із таїнства вінчання у подружжя нема, бо все в секреті трималося. Люба тоді працювала у Берегівській школі — ​і директором була, і вчителькою, Анатолій — ​завгоспом у Переспівській. Хоч то і був уже час перебудови, з роботи, як кажуть сьогодні наші герої, можна було полетіти. Коли діти народилися, то їх теж хрестили потайки. Сина Тараса — ​у Рудці Козинській, де тоді у церкві правив Ніфонт — згодом знаменитий владика. А дочку Віту — ​у Рожищі: забрали з лікарні з пологового відділення і відразу понесли до храму.

Є на обійсті Деменіків і колиба – справжній домашній музей,  в затишку якого збирається родина.
Є на обійсті Деменіків і колиба – справжній домашній музей, в затишку якого збирається родина.

 Про те, який то був час, свідчить спомин Анатолія:

— Якогось дня, невдовзі після того, як ми похрестили Тараса, бачу, зупиняється легковик у центрі Переспи і виходить Ніфонт. «Толик», — ​він до мене гукає і йде в церковному облаченні. А мені хоч втікай. Я сховався за машину. А Ніфонт таки кличе. Мусив підійти я до нього. Священник сказав, що ми у церкві покривало забули: мовляв, приїдьте, заберіть. Нікуди ми, звичайно, не їздили…

Це той випадок, коли чоловікові і сьогодні, як сам каже, незручно за себе. Ось так і доводилося жити подвійним життям. Усі в основному хрестили дітей, але це було таємницею.

«У буремні дев’яності непросто довелось ростити дітей»

— Я дуже плакала, як дізналася, що буде друга дитина, — ​розповідає Люба. — ​І, чесно, не хотіла народжувати, бо син ще був зовсім маленький. Але завдяки свекрусі все сталося так, як сталося. Вона наводила мені приклади, що і в того, і в того мала різниця у віці дітей. І заспокоїла мене. Тепер дякую Богу, що маємо з чоловіком і сина, і дочку. Уже четверо онуків вони нам подарували…

А що у буремні, як то кажуть, дев’яності роки непросто було ростити дітей, то у подружжя Деменіків свої особливі спогади:

— У школі зарплату не платили. Їздили ми в Луцьк — ​возили на базар городину, щоб якусь копійку заробити. Дві корови тримали, то й молоком, сиром, сметаною торгували, — ​розповідає жінка.

Анатолій покинув школу — ​в колгосп пішов. Був завтоком. А згодом, як новеньку техніку з Білорусі привезли, то попросився за кермо трактора. Хоч з обробітком городу не було проблем. А в кінці 1990-х, коли криза почалася, — ​на заробітки в Росію їздив — ​і в Казань, і в Пітер.

— Як чоловік їхав з дому, бувало, що і на пів року, то господарство залишалося на мені, — ​каже Люба. — ​Особливо тяжко стало, коли свекор помер. Треба було самій організовувати, щоб весною город посадити, літом — ​обробити. Якось ми пережили всі ці випробування.

​Можна погніватися (не без того), але куди «з одного човна» подінешся?

— Вона в мене — ​золота жінка, — ​каже про дружину Анатолій. — ​По-різному було у житті, але Люба через усе достойно пройшла. Дай їй Боже здоров’я.

І вже Люба підхоплює цю хвилю вдячності:

— Я хочу сказати, що у мого чоловіка золоті руки. На що не гляне, то зробить.

А про це вже й розповідати багато не треба. Варто зайти на обійстя Деменіків, яке швидше нагадує гарно оформлену відпочинкову зону, щоб побачити, який тут господар. Не випадково воно було включене у число туристичних об’єктів Рожищенського району. Сюди їхали екскурсанти, щоб побачити красу, народжену фантазією і руками чоловіка, який і з дерева що хоч зробить, і з металу, якому захотілося на своєму подвір’ї мати колибу-музей — ​і вона є.

— Коли внуки перші народилися, то почав облаштовувати садибу, — ​розповідає чоловік, — ​хотілося, щоб гарно тут було, щоб малеча мала де бавитися. А що бував за кордоном (у тій же Польщі цигарками заробляв), то надивився, в оточенні якої краси люди живуть. А у нас біля хати малина росте. Перш Люба бунтувала, а потім разом зі мною корчувала ягідник, щоб було де облаштувати альпійську гірку, поселити декоративних лелек, казкових героїв.

Чоловік, у якого, як каже дружина, золоті руки, до речі, самоучка. А майстерня у нього така, що, як говорить він жартома, і літак може скласти.

«Я навіть думки не допускаю, що можна розлучитися»

Ми говорили, звичайно, про те, що тримає сім’ю, якими мають бути стосунки, аби ось так пройти через усі випробування і залишитися люблячою парою.

— Треба вміти прощати, — ​сказав Анатолій.

— І вміти вибачатися, — ​додає Люба. — ​Можна погніватися (не без того), але куди «з одного човна» подінешся? Зробила вечерю і кличу чоловіка їсти. Сіли за стіл і забули про той гнів. Я навіть думки не допускаю, що це можна розлучитися, шукати якогось іншого чоловіка. Він — ​один на все життя. Дали обітницю, коли брали церковний шлюб, то не можна відступати від неї.

Свекруха з першого погляду вподобала Любу. І сама собі сказала: «Буде вона наша».

Подружжя тішиться, що мають таких добрих дітей. А про те, що дорожать прожитими літами, свідчить спогад жінки про їхнє срібне весілля:

— Ми як повінчалися, то купили у Львові пляшку молдавського коньяку і постановили, що вип’ємо його, коли проживемо у парі 25 років. І до срібного весілля ніхто не зачепив, хоч, може, часом і треба було, коли неждано гості приходили. А на срібному весіллі і самі скуштували, і всіх гостей, яких запросили, почастували. То було символічно — ​як причастя. Якщо доживемо до серпня 2020, то знову зберемо найрідніших і близьких людей на своє родинне свято.

З побажаннями діждатися гарного ювілею ми попрощалися. А гостям, яких запросять Деменіки, ось така підказка: через 35 років подружнього життя святкують полотняне або коралове весілля. Колись була одна назва «полотняне». Та комусь здалося, що це звучить надто бідно, тоді й додалася ще одна ознака — ​коралове. Сім’я, яка пройшла через роки, це як великий гарний кораловий риф, який утворився упродовж тривалого часу.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.