Ніхто мене «не здавав» – ​я сама вирішила доживати віку в пансіонаті - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.56 € 26.24
Ніхто мене «не здавав» – ​я сама вирішила доживати віку в пансіонаті

Ще зовсім мало часу я перебуваю в пансіонаті, ще не з усіма знайома, але вже побачила, що тут працюють дуже хороші люди.

politeka.net

Ніхто мене «не здавав» – ​я сама вирішила доживати віку в пансіонаті

Доброго дня всім працівникам редакції улюбленої «Газети Волинь». Колись давно я неодноразово писала в газету, надсилала відгуки на окремі матеріали. А зараз звертаюся з іншої причини

Народилася, виросла і провела майже половину свого життя в селі Довгів Горохівського району. А працювала вчителькою в Бранах. Та доля розпорядилася так, що довелося залишити рідний край і виїхати на Схід України.

Роки минали, все було добре. І ось на поріг нашої оселі прийшла біда: захворів коханий чоловік і помер. Але біда сама не ходить — ​одразу покликала другу: я стала калікою, отже, немічною. Нікого з рідних — ​ні моїх, ні покійного чоловіка — ​поруч не було. Звичайно, мені виділили працівника соцслужби, допомагали сусіди, друзі. А рідні кликали повертатися на малу батьківщину.

Продала квартиру і переїхала жити до сестри в Журавники на Горохівщині. Чоловік її, який найбільше просив мене повертатися сюди (був дуже доброю людиною), за місяць до мого приїзду помер. Племінник Сергій (син сестри) змушений був поїхати на заробітки, щоб якось утримувати сім’ю. Тож ми із сестрою жили вдвох. Важко було. А коли повернувся племінник із заробітків, забрав мене жити до себе. Я погодилася, бо ж буває так, що сама не можу ні одягнутись, ні роздягнутись, ні вийти на вулицю. А вони молоді, і двоє діток у них, то є кому допомогти і веселіше…

Та з часом я відчула себе зайвою, бо ж звикла жити у русі, в спілкуванні, а тут — ​все сама. Бо й дружина племінника захворіла, і їй потрібна була допомога. Тож я перебралася до сестри, а потім вирішила оформитися в Луцький геріатричний пансіонат.

Я перебралася до сестри, а потім вирішила оформитися в Луцький геріатричний пансіонат.

Для цього потрібно було зібрати багато паперів-довідок. І знову проблема: самій це зробити несила. Потрібно було просити допомоги в чужих людей. З певних причин називати своїх помічників не буду, але, користуючись нагодою, всім щиро дякую. Племінник Сергій дуже не хотів, щоб покидала його дім. І сварив, і відмовляв, і просив. Тому не залучала його, щоб мені допомагав. Та й часу вільного він не мав.

Ось я і підійшла до того, чому пишу листа. Дуже часто, а правильніше завжди, звинувачують рідних, коли хтось потрапляє в будинок для престарілих. І сама вже встигла почути таке, що мене сюди «здали». Тому звертаюся до газети, щоб довести до відома всіх, хто так вважає: це моє рішення, на якому я наполягала. Сергій дзвонить, відвідує мене. За це дякую.

Ще зовсім мало часу я перебуваю в пансіонаті, ще не з усіма знайома, але вже побачила, що тут працюють дуже хороші люди під керівництвом директора цього закладу Алли Гнатюк. Спасибі всім за турботу та допомогу одиноким і немічним.

З повагою Людмила БУРЦЕВА (СИДОРУК).


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.