«Давай — за перемогу над Кацапією!»
Сергій ХОМІНСЬКИЙ, доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
Оце дивлюся на нинішню моду на вузькі чоловічі штани й відверто того не розумію. Ну куди воно?! Геть нікудишні штанці — натягнувши на себе такі, їх власник навіть пляшку в шкарпетку сховати не зможе — штанина «не пустить». Натомість в часи моєї юності все було зовсім інакше!
Початок вересня 1998 року. Київ — та й уся Україна — вже котрий день перебувають у передчутті великого футбольного свята — матчу Україна — Росія, який має відбутися на «Олімпійському» в рамках кваліфікації до Євро-2000.
Проте мені не до того. За кілька днів до поєдинку в тата трапився другий у житті пневмоторакс (складна й дуже гостра «штука» з легенями). У районній лікарні медики були відвертими: мовляв, боїмося не дати раду — везіть у військовий госпіталь.
Тож у день того епохального матчу мені було зовсім не до футболу. Відразу після роботи (а працював тоді столяром-верстатником на деревообробному підприємстві) я рвонув провідати тата. Той ще ледве говорив, проте зустрів мене геть несподівано:
— А ти чого не на футболі?
— Ну, як чого — проблем он скільки. Та й квитка у мене немає, — розгублено відповів я.
— А ще болєльщік називається! Та я б у твої роки зроду такий матч не пропустив! З квитком чи без квитка!
Ці слова мене, звісно, зачепили. Тож вийшовши від тата, буквально біжу в напрямку стадіону, який від госпіталю відносно недалеко. Проте добігши до високого, звареного з міцних металевих прутів паркана, розумію — все було даремно. Відразу за ним кількадесят метрів крутого схилу, під яким стоїть охорона, яка мене, звісно, вже «засікла». Тож перелазити — дурна ідея. Відразу схоплять…
Та й перший тайм уже все одно добігає кінця. Тож вирішую дочекатися перерви. Як тільки суддя дає свисток про закінчення стартової 45-хвилинки, із найближчих секторів починають вибігати сотні й сотні чоловіків, більшість з яких беруться дертися на той схил. З якою метою — здогадайтеся самі.
Розуміючи, що це і є мій шанс, вмить «перелітаю» через паркан і біжу донизу — назустріч натовпу. При цьому заледве встигаючи перестрибувати справжнісінькі ріки вболівальницької сечі. Охорона, звісно, моє зухвальство бачить, проте годі упіймати конкретну людину в такому божевіллі!
Отож я вже на території стадіону! Але як потрапити в саму чашу — на трибуни?! Кинувся туди, кинувся сюди — де там! Без квитка й миша не прошмигне! А до кінця перерви вже лишається якихось п’ять хвилин…
Аж ось буквально налітаю в юрбі на якогось дядька. На вигляд років під 40, добряче «вгашений». Похитуючись, чоловік обома руками тримає перед собою «рулон» з п’яти–шести квитків і щось бурмоче собі під ніс.
— Можу я вам чимось допомогти? — дипломатично звертаюся до чоловіка.
— Падлюки! Не пускають мене в сектор, а в мене ж квиток є!
— Дозвольте я подивлюся!
Чоловік не проти. Швидко з’ясовую, що він уперто намагався пройти в абсолютно «не свій» сектор та ще й «ломився» у верхній ярус замість нижнього. Хапаю нового знайомого під руку, адже нам у цьому мурашнику ще треба подолати кількасот метрів.
Нарешті ми на трибуні. Місця, відверто кажучи, такі собі. Може, якийсь десятий ряд (це надто низько). Ну й, звісно, за воротами. Проте я щасливий!
Над стадіоном хмара цигаркового диму! Вболівальницьке море просто вирує! До того ж трибунами майже безупинно котиться славнозвісна київська «хвиля»! Та що там казати — наші «взувають» росіян!!!
Є одна лиш прикрість. Мій новий знайомий, завдяки якому я й потрапив на це свято життя, вже практично «поза грою». Чолов’яга (друзяки якого, вочевидь, «зійшли з дистанції» ще до матчу) міцно спить (принаймні, мені так здається), спершись підборіддям у власні груди.
Аж ось суддя призначає пенальті у ворота росіян. До «точки» підходить Ребров. Удар — гол!!! Рахунок стає 3:1!!! Переповнений стадіон буквально шаленіє від щастя!
А найдивовижніше, що мій знайомий чи не першим починає радіти у нашому секторі! Кілька разів енергійно підстрибнувши (де й поділася та «сонливість»!) і обійнявши мене, він раптом нахиляється й задирає широку штанину. А там — міцно притиснута шкарпеткою до ноги непочата пляшка горілки! Миттєвим рухом чоловік висмикує її зі шкарпетки, розгинаючись, вправно зриває корка й простягає оковиту мені:
— Давай — за перемогу над Кацапією!
