Курси НБУ $ 26.32 € 30.52
Зранені серця лікуються  лише любов’ю

Волинь-нова

Зранені серця лікуються лише любов’ю

Ця історія — ​про втрачений дім, якого так не вистачає. Бо навіть якщо ти народився тут, а все життя прожив деінде, то приріс до нього і тілом, і думками. Рідним відчуваєш його тоді, коли стає для тебе недосяжним. Ця історія й про ліки для зранених сердець

…Олександр пообіцяв собі, що колись повернеться у рідне село на Луганщині. Під’їде до свого будинку, від якого, напевне, зосталися руїни після вибуху снаряда. Але все одно зазирне всередину, обійде просторі кімнати. Пригадає, як колись тут було гамірно від дитячого сміху. Пам’ять так і залишилася в найглибших шухлядах, у покинутих шафах. Тому дорога на Донбас — ​це завжди для нього повернення незалежно від того, звідки він родом.

Луганська область зустрічає вогнями, неначе нічний клуб, а не фронтова зона. Чоловік упізнає знайомі краєвиди, населені пункти і зітхає з полегшенням: нарешті вдома. Бо перебуває за сім кілометрів від власного будинку, на нинішніх позиціях українських військових. Для нього важливий кожен сантиметр, на який вони просуваються, бо бачить перемогу лише у звільненні окупованих територій, де, можливо, вибитими вікнами дивиться самотньо і його оселя.

Сім’я Ружилів із окупованого Донбасу переїхала до Оконська на Маневиччину: дружина Руслана там народилася, Олександр — ​виходець із Горохівського району. Він — ​батько п’яти дітей. Жертвуючи сімейними інтересами, допомагає і українським бійцям, і  жителям Сходу, а найбільше — ​дітям війни, які радіють кожній іграшці і чекають на дядю Сашу з Волині у далекому Гранітному чи Первомайську. І зовсім не бояться військових. Життя під обстрілами навчило їх дорожити одне одним.

Щедрі у своїй любові. Добрі по–справжньому, обіймають уже самою своєю присутністю. Щирі і сміливі. Але без пафосу та зверхності. Отакі вони, волонтери. І коли накопичуються якісь дрібниці, і я втрачаю ґрунт під ногами через втому, холодне зауваження, чиюсь нездатність почути, зрозуміти — ​напевне, Бог і посилає мені таких людей, аби я бачила, що їхня дорога втричі важча, ніж моя, що випробування, які випали на їхню долю, складніші, але вони усміхаються.

Такою ластівкою добра є харківська волонтерка, підприємець Ольга Рубцова. Крім допомоги фронту, вона ще опікувалася групами полонених, яких привозила відразу в Харків. Десятки волинських синів вона повернула додому. «Я пам’ятаю їх усіх. Їхній стан, їхні очі…» — ​каже Оля. Вона може розповісти стільки історій про полонених та військових, що вистачить на цілу книгу. З ними і зараз не просто підтримує зв’язок — ​до декотрих навіть приїжджала на весілля. Для їхніх сімей ця жінка стала найріднішою. Коли звільнили з полону 76 наших хлопців, вона першою бачила їхні очі, як озера, повні сліз. Купувала одяг, щоб матері не знепритомніли від того, в якому стані поверталися їхні діти.

…Звуків рідного дому не стишити. Як неможливо долонями закритися від реальності. Тому військові тримають оборону, і війна й далі триває десь у донецьких полях, засипаних березневим снігом. Тут у нас своє завдання — ​тримати тил. Бо якщо він не витримає — ​впаде і фронт. І це не тільки про війну, а й про кожного з нас. Я нікого не ідеалізую. Просто за ці чотири роки доля звела мене з неймовірними людьми. І навіть якщо та зустріч була миттєвою, то все одно для мене це найкращий досвід. І в журналістиці, і в житті.