«Ця вчителька говорить упівголоса, але її всі учні чують»

«Всі, кого я вчила, — мої»
«Вчителька ніколи нас не сварить, а завжди порадить», «Дуже добра й найкраща в світі», «Коли я прийшла у клас до Наталії Климівни, то не хотіла йти зі школи» — так характеризують свою першу вчительку учні  4 класу, до яких мене привела директор школи Галина Власюк. На уроках у неї діти не галасують. Пояснює тихо й виразно, а вони наче вслухаються, тому уважні й усе чують. Вчителька дає завдання: «Чи зможете ви працювати самостійно?» – і школярі просто не можуть її підвести. Пані Наталія і зі мною розмовляє так, що я напівтона стишую власний тембр і умиротворююся. 

Розповідає, як поїхала з подружкою вступати у Луцьке педучилище і закінчила його з червоним дипломом. Із таким документом тоді можна було продовжити навчання у виші, а дівчина мріяла стати психологом. У магазині «Освіта» купувала все, що було на цю тему. На той час – непопулярна професія, а їй – цікава. Прочитала в довіднику, що такий факультет є тільки в Сумах і Рівному. Вибрала Рівне. Але вийшла заміж у Ковелі, народила двох діток і шукала роботу вже після декрету за місцем проживання. Так у 1980-му потрапила у школу №3, відтоді тут і працює вчителем початкових класів уже 45 років! Хоча з такими малими ой як непросто. Вперше відірвані від звичної маминої опіки, вони вже 2 вересня у школі починають плакати. Тож тут і стає в пригоді психологічний підхід педагога, і за два-три дні дитина заспокоюється. 

Для мене, як вчителя, немає святкових чи відкритих уроків, усі важливі. І технології тут не може бути. Бо урок – це спілкування, а не виробництво.

— Четвертокласники мене розуміють з першого погляду, —каже Наталія Климівна, — а я знаю плюси і мінуси кожного. З ними цікаво. Відповідально працювати і в першому, і в четвертому класах. Стараюся, щоб засвоїли необхідне для навчання в старшій школі. Вони ще прибігають до мене і в п’ятому-шостому, тримаю зв’язок і зі старшокласниками, бо всі, кого я вчила, — мої. Буває, приїжджають здалеку через десятки років лисуваті дядьки, але я їх впізнаю по очах — вони не міняються. Якось прийшов 45-річний чоловік із оберемком троянд. Придивилася — і впізнала у ньому третьокласника Едика.

«Не кожен може знати математику,  але вихованим  і доброзичливим  має бути кожен»
Наталія Климівна родом зі Свинарина Турійського району, батьки, селяни-трударі, вчили відповідальності в усьому. 

— То була народна педагогіка: як до людей ставитися, як реагувати на все, – пригадує пані Наталія. – Нас у сім’ї було троє, і до всіх проявляли повагу, хвалили. А я була найменшою: мама мене народила в 42 роки. Тато ніколи голосу ні на кого не підвищив. Виховувала так і своїх дітей — сина і доньку, яка теж обрала роботу з дітьми в дитсадку. Хоч їй і важко, і зарплатня маленька, та, видно, мої гени передалися. Внукові вже 23, а він каже, що я йому як друга мама. Тому, коли запитують, чому я тихо розмовляю з учнями, відповідаю, що так спілкуюсь з усіма. З часом виробився дидактичний голос, але чим тихіше говорю, тим більше діти вслухаються. І не буває по-іншому. У першому класі важко, бо учні приходять з різних сімей, то пояснюю, що вчителів і батьків треба чути за першим разом. 

— Маєте якусь особливу методику впливу?

— У кожного вчителя свій стиль. Для мене головне – виховний фактор, бо вчитися на відмінно не всі можуть, одна дитина краще сприймає математику, інша — мову. Але вихованими  і доброзичливими мають бути всі. Пояснюю, для чого нам руки, очі. Скількома тонами, тембрами можна розмовляти. При вивченні віршів тренуємося акцентувати  потрібні слова.  Приміром, у поезії Дмитра Павличка «Тріпоче серце пійманої птиці, в руках моїх не чує доброти...»  можна наголосити на «серці», на тому, що воно тріпоче, виділити голосом  «доброту» і так далі. Стараюся впливати на душу вихованців, розвивати чуттєву сферу. Коли вони цього навчаться, будуть уважними до інших. І ще намагаюся викликати довіру, домовляюся. Коли пояснюю нову тему, кажу: «Діти, я впевнена, що ви одразу зрозумієте, як робити ці задачі, але потрібно уважно слухати». Погоджуються.

«Поплачу над фільмом чи книжкою — ото й уся терапія»
— Чи буває, що учні жаліються одне на одного. Як із цим боретеся?

— Таке трапляється у першому класі, тоді кличу учня до себе і запитую, чи хотів би ти, щоб так і про тебе говорили? Намагаємося аналізувати. Я вимоглива, діти це знають. Хоча двійок не ставлю, частіше пишу: «Попрацюй вдома». Тоді вони хочуть виправити погану оцінку, підходять після занять. Кожен урок може стати несподіваним відкриттям. Для мене, як вчителя, немає святкових чи відкритих уроків, усі важливі. І технології тут не може бути. Бо урок – це спілкування, а не виробництво. З нього треба винести щось нове, повчальне.

— Навіть з уроку математики?

— Аякже. Мені подобається педагогіка Сухомлинського. Досі перечитую його твори. Пощастило вчитися в роки, коли його вчення відтворювали і проводили уроки просто неба. Ці мої педагоги зі Свинарина на Турійщині для мене еталон. А учні тоді встигали вчитися і батькам допомагати.

—  Наступного року вас чекає перший клас нової української школи. Готуєтеся?

—  Пройшла курси, склала тести та отримала сертифікат. Хоч для мене це не нове. 20 років тому в Україні хотіли впроваджувати європейську освіту за програмою «Крок за кроком», у яку вклав кошти американський магнат Джордж Сорос. Закінчила тоді курси в Ірпіні та Луцьку. Ця методика подібна до теперішньої НУШ: інтегровані уроки, портфоліо, ранкові зустрічі і таке інше. Вчителями тоді не сприймалося те, що у дітей пропонують розвивати критичне мислення, а тепер це актуально. Матеріальної бази не було, тому ті спроби не закріпилися. Але елементи цієї методики використовую в роботі протягом 20 років. Практикую і «Куточок настрою», і ранкові вітання. 

— «Наталя Климівна дуже скромна, просто золота вчителька. Вона ніби випромінює любов», — кажуть про вас колеги.

— Яка там золота? — усміхається пані Наталія. —  Просто не бажаю нікому зла. Як психолог знаю, що і гамувати в собі поганий настрій не можна, але не виплескую його ні  на кого — ні вдома, ні на роботі. Можу поплакати над фільмом чи книжкою — ото й уся терапія.