Курси НБУ $ 40.45 € 43.23
«Навіщо тобі чуже байстря?». Історя на вечір

Взяла в руки заплакану крихітку, пригорнула до серця й сказала лікареві: «Нікому не віддам, ця дівчинка – моя!».

Фото із сайту undp.org.

«Навіщо тобі чуже байстря?». Історя на вечір

Жили собі три дівчини. Кожна з дитинства мріяла стати медсестрою. Приїхали з різних місць і вступили до медучилища. Поселили їх в одній кімнаті. Відтоді трійцею всюди й ходили: на заняття, на практику, в кіно, на пляж

Дві гарненькі стрункі Надійки і повновида Оля. Поруч із Надіями Оля виглядала трохи незграбною і товстункою. Однак силу духу й волі мала незламну, а ще – добре-предобре серце. Перемагала у змаганнях з плавання, готувала подружкам смачні корисні страви. Чи не найкраще в групі опанувала медсестринськими знаннями та вміннями. Надійки вечорами бігали на побачення з хлопцями, а Оля «гризла» науку.

Дівчата отримали направлення  до однієї районної лікарні, тільки в різні відділення. Протягом року Наді позакохувалися, повиходили заміж і роз’їхалися, хто куди. А Ольга залишилася. Жила на квартирі й була «швидкою допомогою» для всього мікрорайону. Люди жалкували за нею, коли отримала помешкання в новому будинку на околиці містечка. Зате як нові сусіди зраділи!

Аж у тридцять років Оля зустріла розлученого Іллю і вийшла заміж. Завагітніла, але не змогла виносити дитину. Вирок лікарів був невтішним: народжувати вона не зможе. На роботі Ольга, звичайно ж, усміхалася, вдавала себе життєрадісною, а ночами ревіла й переживала, що ніколи тепер не зазнає материнського щастя.

Ілля запив, подовгу затримувався з друзями, а в дні чергувань дружини приводив їх додому, перетворював квартиру на барліг. Через свою біду Оля не боролася за нього. «Не хочеш нормально жити – ось твої речі, а ось – поріг», – одним махом припинила у своєму домі п’яний чад.

Навела порядок й знову затужила. Улюблена професія – це добре, але без дитини життя для неї втрачало сенс. Раптом медсестричка з пологового відділення принесла їй у хірургію радісну новину: шістнадцятирічна дівчина з сусіднього району народила здорове немовля й хоче відмовитися від нього, бо дитина не входить у її плани. Написала заяву про відмову і втекла.

Ольга прибігла, взяла в руки заплакану крихітку, пригорнула до серця й сказала лікареві: «Нікому не віддам, ця дівчинка – моя!». Маля затихло, неначе відчуло мамині руки, й заснуло.

Жінка зуміла переконати медиків і працівників відповідних служб, що ця дитина – її мрія, вона готова стати матір’ю. А що чекає на покинуту напризволяще дівчинку в дитячому будинку і в інтернаті?

Зателефонувала на радощах своїй мамі й повідомила, що всиновлює дитину – дівчинку Світланку. Та мамина реакція приголомшила:

– Ти що, здуріла? Навіщо тобі чуже байстря? Ти знаєш, які гени воно успадкувало? Все життя будеш мучитися! Он у сестри два хлопці – бери й допомагай ростити, їй важко…

Я щаслива з донькою, і ніхто нам не потрібен. Я вже раз «обпеклася»…

– У них є мама й батько, – сумно відповіла Оля.

Сестра Ніна теж сприйняла Ольжин вчинок як легковажність. «Недоспиш нічки –другої та й віднесеш те дитинча туди, де взяла», – сказала сухо.

Разом із сусідкою-вчителькою Катериною Павлівною поїхали й придбали ліжечко, візок, замінник материнського молока, ванночку, пелюшки-розпашонки… Колеги урочисто провели щасливу Олю у декретну відпустку. А заввідділення невдоволено бурчав: «Де візьму заміну Олі? Таких, як вона, більше нема…».

Ніхто із родичів так і не приїхав. Але Оля не затаїла на них зла. Вона, звичайно ж, втомлювалася, та розцвіла, мов після пологів. Гордо котила перед собою донечку у рожевому візочку «зима–літо». Доглянута за всіма вимогами медицини дівчинка добре розвивалася, набирала вагу.

Світланка підростала. Щоб здоровішою була, не вживала «хімії», найняла Оля будівельників, побудувала неподалік від двоповерхівки сарай, а в ньому розвела курей, купила високоудійну козу. Отож і мали свіжі яйця, курятину, молочко і бринзочку. На двох сотках землі вирощувала овочі. Як писав знайомий поет, «все оте робити легко тільки в книгах і в кіно»… Та Оля ніколи не скаржилася на втому й труднощі. Донька була джерелом її енергії та гарного настрою.

Ось вже Світланка й у перший клас пішла. Закінчила його з Похвальною грамотою. Влітку поїхали на море, на базу відпочинку. Дівчинка навчилася плавати не гірше матусі. Мама Оля «скинула» кілька кілограмів, повернулась на роботу загоріла й чарівна.

Ці переміни помітив медбрат із терапії Михайло, згодом зізнався в коханні.

– Ти хороший, – відповіла йому Ольга. – Але я щаслива з донькою, і ніхто нам не потрібен. Я вже раз «обпеклася»…

Підростала Світлана. У її виховання мама вкладала всю свою душу. Дівчина платила за любов і турботу успіхами у навчанні, підтримувала в квартирі чистоту. Мама навчила її готувати різні страви, пекти торти й пиріжки.
Однак головне – навчання. «Вирішила стати вчителькою – вперто йди до мети, працюй над собою, щоб бути цікавою учням», – не раз казала їй.

Коли Світлана вступила до університету, Оля ледь не скакала по квартирі від радості, що розумну, відповідальну і цілеспрямовану доньку виростила.

На останньому курсі віддала її заміж за Гришу – шеф-кухаря одного з ресторанів.

– Ну, тепер я не переживатиму, що моя дитина в тій Одесі голодна, – якось сказала, коли донька із зятем приїхали на вихідні.

– Ой, мамо, Гриша вдома мені тільки каву готує, все інше, каже, що у мене виходить смачніше.

Мама дивиться на Світлану і здається, що в її руках вся робота «горить». Тільки вивісила білизну – ось уже й попрасувала. Удвох із чоловіком винесли на подвір’я паласи, вибили та провітрили, прибрали в квартирі. Нічого матері не дозволили робити.

– Відпочинь, матусю, тебе твої хворі вже замучили. А нам приємно тобі допомагати. Зараз ще й перевіримо Гришині кухарські здібності, хай продемонструє тещі, на що здатен, – щебече Світлана.

На прощання мамі «на вушко» повідомила радісну новину, що вона при надії.

Народжувати Гриша привіз її до мами. Взяв відпустку й примчав забирати дружину із сином з пологового будинку. Навчила їх Ольга купати Владика, доглядати. За три місяці, коли донька з малесеньким онуком гостювала в неї, Ольга так звикла до них, що й відпускати додому не хотіла.

– Нам пора, мамо. Я б ніколи від тебе не поїхала, та навіть такого хорошого чоловіка як Гриша самого надовго залишати не можна, – мовила, сміючись, Світлана.

…Днями була я в справах у лікарні й зазирнула в хірургію, щоб хоч привітатися з Ольгою.

– А її нема, – сказала молоденька медсестра. – Мов на крилах полетіла до своїх дітей. Владику ж у неділю рік справлятимуть і хрестини одночасно. Ох,  і щаслива наша Ольга Василівна!

Тетяна АЛЕКСЄЄВА, vinteres.info.

Реклама Google

Telegram Channel