Кати побачили патріотичне тату і... відрубали руку.
Обручка для серця
…Двері відчинилися і в салон маршрутки зайшла юнка в багряній сукні з квітковим орнаментом. Хлопці–пасажири одразу звернули на неї увагу, бо дівчина була справжньою красунею. Довге біляве волосся кучерями сягало їй аж до пояса, блакитні великі очі, обрамлені пухнастими віями, були наче два глибокі озера, чорні брови, малинові губи
Хлопці усміхнено переглянулися, і один із них чорнявий — навіть почав подумки вигадувати сценарій їхнього знайомства, чекаючи, доки дівчина подарує йому свій погляд. Другий — вгадував ім’я, яке могла носити красуня… Але дівчина, взявшись за поручень, навіть не глянула на пасажирів.
«Гонорова, — подумав чорнявий. — Що ж, буде цікавіше».
Та ніхто не помітив печалі в її очах. Зовсім невеселі думки блукали в голові красуні. Вільною рукою вона доторкнулася до каблучки, що висіла на шиї замість медальйончика. По тому, як ніжно вона це зробила, неважко було здогадатися, що ця прикраса їй особливо дорога.
Дівчина замріялась, згадала той урочистий момент. Він, як справжній джентльмен, опустився на одне коліно, запропонував вийти за нього заміж. Звісно, вона погодилась, бо вже не уявляла без нього свого життя.
— Живий, — обняла, поцілувала. — Лиш би живий, а нам і три руки на двох вистачить.
Обох доля звела в одному місці… Зустрілися на Майдані ще в грудні під час першого обстрілу біля «йолкі». Згодом вони покохали одне одного. А в лютому заручились, незважаючи на кулі, які свистіли над головою, незважаючи на смерть, яку бачили тоді сотні разів. Наречений запропонував набити обом на кистях правиць однакове тату — гілочку калини.
Не звертаючи уваги на пасажирів, дівчина поглянула на свою кисть. Червоні ягідки, зелений листочок. Гарячі сльозинки впали на тату. Ягоди калини ніби ожили і заблищали в росі. Вона згадувала. З Майдану її коханий пішов на війну, потрапив у полон. Кати побачили тату… відрубали руку.
Хлопці, помітивши сльози й прикрасу в неї на шиї, здогадались, що дівчина не вільна, тому їхній запал зник так само швидко, як і з’явився.
Та не знали вони, яке горе оселилось в її серці, не знали, як біль терзає душу. Палаючі руїни, розстріляні, розбомблені, скроплені кров’ю, уламки розірваної техніки, шматки обгорілої плоті. Вона стрепенулась, немов птаха. Страшні видіння зникли. Оглянулась навколо. Пасажири. Кожен зайнятий своїми думками. Коли дізналася, що коханий у полоні. без руки, ні секунди не вагалась, не сподівалась на когось, одразу ж вирушила в дорогу, туди, де стріляють, туди, де небезпека. Тільки туди.
Зійшла, доїхавши до лінії розмежування. Проте наші воїни не пропустили на окуповану територію, хоч як сильно благала їх. Вони заливалися слізьми, слухаючи історію, але не пропустили.
Отак і залишилася з ними. Там її навчили стріляти, битися, виживати. За тату дали їй позивний «Калина», що раніше носив її коханий.
…Лише через півроку вона довідається, що її наречений нарешті звільнений з полону. На крилах щастя помчала до столиці, щоб зустрітися з ним. Він засоромився і збентежився.
— Навіщо я тобі такий… без руки?
Та вона радісними очима дивилася в його очі.
— Живий, — обняла, поцілувала. — Лиш би живий, а нам і три руки на двох вистачить.
— Та мені навіть і обручки немає куди надіти.
Вона весело усміхнулася, зняла з шиї свій ланцюжок із обручкою і одягла йому на шию.
— Для обручки зовсім не пальці потрібні, а серце, — промовила врочисто.
Олена ДАВИДЮК–ПОВСТЕНКО.
