«Якби зі мною трапилася біда, Вітя теж мене не покинув би…»

«Ідеш додому і знаєш, що там тебе ніхто не чекає»

Ми познайомилися майже два десятиріччя тому. У 1999 році я робила репортаж із села Озеряни, де аж сім озер, від чого і його назва, а допомагала мені побачити всю їхню красу секретар сільської ради Надія Гришко. Тоді, як мовиться, попутно я почула про незвичайну долю цієї жінки. І з її дозволу у сторінці «Любить! Не любить» була коротка розповідь «То мій хрест, який мені до кінця нести». У ній ішлося про те, як одна мить по–своєму визначила все подальше життя зовсім молодої подружньої пари. Чоловік Надії Антонівни, а тоді юної Надійки, потрапив у дорожньо–транспортну пригоду — розбився на мотоциклі і внаслідок цього втратив назавжди слух. До речі, після цієї публікації в редакцію надійшов лист від нашого читача з Дніпропетровщини, який назвався Анатолієм. Писав він у рубрику «Не втрачаю надію на кращу долю»: «Вразила відданість жінки, яка все життя — з чоловіком–інвалідом. Може, й через безпечність так поламав він собі долю. А я ні в якій аварії не був, ніде не розбивався, а слух пропав. І зі мною, глухим, ніхто не хоче жити. Так і нидію, хоч мені тільки 48 років. Як важко просинатися і відчувати самотність. Як страшно, коли гримить, а нема до кого пригорнутися. Як боляче, коли нема кому розповісти про свої переживання». Писав дніпропетровець у газету «Волинь», бо сам родом із Турійського району і хотів би одружитися зі своєю землячкою.

Не знаю, як склалася його доля, чи відгукнувся хтось на його крик душі. Зате мені відоме подальше життя Надії Гришко. Декілька місяців тому ця жінка, давня читачка «Волині», відгукнулася на одну з моїх публікацій, що мала назву «І я іду до людей». Вона розповіла, що овдовіла, що той хрест, даний їй долею, «особливо важко нести тепер, коли залишилася сама». «Йдеш додому і знаєш, що там тебе ніхто не чекає. Лише улюблений кіт Серьога і шанована газета у поштовій скриньці. Часом від безпорадності, самотності хочеться піти у чисте поле, припасти лицем до сирої землі і по–дитячому заплакати…» Після таких вдовиних слів, які вражали до глибини душі, я не могла не зателефонувати Надії Антонівні і не напроситися в майбутньому на зустріч.

І ось недавно відбулася розмова із вдовою, яка 34 роки прожила з чоловіком–інвалідом, але, судячи з почутого, несла свій хрест не лише з покірністю долі, а й з великою любов’ю. Тому–то такі важкі одинадцять літ уже без Віталія. Час ніби зупинився: він — у старих фотознімках, у листах, у коротких записочках, які бережуть неповторні миті. Те, про що колись, як був живий чоловік, жінка і не могла розповідати, щоб його не ранити, тепер вилилося у спогадах.

 

Пам’ятний день весілля.

«У мене дуже гарний син — він обов’язково тобі сподобається»

Надія Антонівна родом із села Запруддя Ковельського району, де колись жила родина Косачів. Зовсім юна білява Мавка вивчилася у Берестечку на зоотехніка і приїхала за направленням на роботу в Озеряни. Їй ішов вісімнадцятий рік.

— Мого майбутнього чоловіка Віталія, чи Віті, як я його все життя звала, у селі не було, як я приїхала, — він проходив практику в Одесі (а навчався у Володимирі–Волинському на електрика). І ось його батько, колгоспний пожежний, побачивши мене буквально перший раз, сказав: «У мене дуже гарний син — він обов’язково тобі сподобається». За декілька днів цей «дуже гарний син» повернувся додому. Я побачила його з вікна контори. Вітя вийшов з автобуса — високий, симпатичний, із волоссям кольору пшениці, у модному костюмі. Він справді мені відразу сподобався.

Субота чи неділя — ввечері у клубі були танці. Там молоді люди і познайомилися. І потанцювали, і в теніс пограли. З того часу й почалася їхня дружба. Віталій Гришко — хлопець ще до армії, тож і мови не могло бути про одруження, хоч уже й освідчився майбутній дружині. Надія провела його на службу.

— Ми домовилися, що я буду чекати його з армії, — розповідає жінка, показуючи знімок, зроблений якраз на випровадинах, на якому вони такі юні і гарні. — Два роки Вітя служив. Після «учебки» потрапив у Німеччину. А коли дослужував, то в їхній родині сталося горе — померла сестра мого майбутнього чоловіка, якій було лише 28 літ. Вітю батьки викликали на похорони. Невдовзі вертався в Німеччину. Тоді його мати і сказала мені: «Якщо ти любиш мого сина, то мусиш ще почекати». Ясно, що я ждала. Тож весілля було на п’ятому році нашої дружби — коли Вітя вернувся з армії і минув рік після смерті його сестри. Я свого чоловіка дуже любила. І він мене…

Поженилися Гришки у травні 1972 року. Весілля було, як висловилася жінка, не дуже радісним. Над батьками Віталія витав сум — не могли ні на мить забути, що втратили таку молоду дочку, яка народила їм онука, а сама пішла у засвіти. А, може, як зараз міркує Надія Антонівна, тривога ще одна була у них на серці: кажуть же, що біда одна не ходить. Після весілля молодята мали медовий місяць (ну не місяць — тиждень) і провели його у Москві. Знайомилися з визначними місцями столиці Радянського Союзу, тішилися кожним днем, кожною миттю. Жінка показує знімки, зроблені на Красній площі, біля собору Василія Блаженного. Збереглися записи, які нагадують про той незабутній час — червень 1972–го, коли Віталій був гарний, веселий, а головне — здоровий. Мине якихось два місяці і станеться біда.

— У Купичеві Вітя їхав мотоциклом, — пригадує Надія Антонівна, — і, певно, не справився з управлінням: упав, ударився головою (а був як на те без шолома). У результаті — перелом основи черепа. Після операції у нього над правою бровою не було лобної кістки — мозок пульсував. Але вже тоді я дала чоловікові слово, що завжди буду з ним.

Може, Віталій говорив, щоб така молода жінка не зв’язувала собі руки і влаштовувала своє життя? З приводу цього Надія Антонівна розповідає:

— Ні, Вітя нічого не казав. А ось його батько — так: мовляв, не мучся — можеш його залишити, і я тебе не буду осуджувати. Але я відповіла без вагань, що ніколи не покину чоловіка. «Якби зі мною щось подібне сталося, — не покидала думка, — то Вітя теж не залишив би мене одну в біді». У цьому я була впевнена.

У Купичеві робили Віталію операцію: оскільки він був нетранспортабельний, то викликали нейрохірурга з Луцька. Жінка вважає, що їм пощастило: лікар був дуже досвідчений і врятував чоловіка. Він так і сказав, що після такої травми із тисячі один виживає.

 

Через світлини минуле наче оживає.

«Зробіть щось, аби він почув плач нашої дитини»

Після тої аварії Віталій Гришко повністю втратив слух. У Луцьку, куди возила його дружина, сказали, що нічим не допоможуть — ситуація безнадійна: навіть з апаратом він не чутиме.

— Але я, — пригадує той непростий час жінка, — не здавалася. Випросила направлення в обласній лікарні і повезла Вітю до Києва — у клініку отоларингології. Довго там чекала черги до знаменитого на той час професора Коломійченка, який, до речі, сам не чув і присвятив своє життя таким же людям, які втратили з різних причин слух. Не один тиждень винаймала квартиру у столиці. Пригадую, коли вже йшла до професора на зустріч, то купила великий букет квітів. Вручила його і, не втримавшись від сліз, сказала: «Я ходжу вагітна, зробіть щось, аби чоловік почув, як плаче наша дитина». І він узявся за лікування за спеціальною методикою. Після цього Вітя став чути з апаратом. І коли народилась наша єдина донька, яку ми назвали Світланою, то він почув і перше її «уве–е–е», і згодом перші слова.

Не забуде Надія Антонівна, як у селі зробили перші народини чи звіздини, як їх називали, і зареєстрували їхню Світлану. А потім вони потайки удвох з чоловіком повезли її у Ковель і в тамтешньому храмі похрестили. У селі люди шепталися: і куди це вони, мовляв, з такою крихіткою.

То все робить та любов-пропасниця. Коли любиш, тоді витримаєш усе, що б не було в житті

На лікування чоловіка подружжя витратило багато грошей — пішло все, що подарували гості на весілля. І не тільки. Батьки Віталія продавали, що могли, з хазяйства, аби допомогти синові. Лікарі радили, що на те місце, де не було лобної кістки, треба поставити золоту пластину. Або з ребра чи ноги взяти кістку — у Ленінграді робили такі операції. Гришки вже й на це гроші зібрали, але врешті–решт відмовилися від затії. Побоялися, щоб після операції Віталію не стало гірше. Гарантії ж ніхто стовідсоткової не давав на благополучний результат. Так і жив чоловік без лобної кістки, хоч це дуже небезпечно, коли мозок пульсує буквально під шкірою.

Час ішов. Надія Антонівна вступила до Української сільськогосподарської академії — шість років училася в Києві на заочному відділенні. І Віталій приїжджав до неї під час сесій — був у її групі вже як свій. На колективних фотознімках студентів і він є біля дружини.

— Вітя трохи і працював, — розповідає жінка, — хоч хто хоче брати глухого? Був він якийсь час лісником, потім влаштувався техпрацівником у школі — входили добрі люди у його становище…

Хоч і кажуть, що в одну воронку бомба двічі не падає, у Гришків стався виняток із правила. Років через п’ять після першої аварії Віталія настигла нова біда. Був він у Ковелі, йшов по мосту, не почув, що автобус їде, і опинився під колесами. Через свою глухоту постраждав. Тепер уже нога була настільки травмована, що жінка, як каже, боялася, аби її не ампутували.

— Я клято сиділа у лікарняній палаті і не відходила від чоловіка, — розповідає вона. — Ногу вдалося зберегти завдяки хорошому лікарю (прізвище його, пам’ятаю, Войтюк). Хоч вона була така спотворена, шита–перешита, що чоловік сам її соромився. У нас же такий озерний край, а він не міг роздягнутися і скупатися, коли біля водойми були люди.

«То все робить та любов–пропасниця»

Виходила Надія Антонівна за здорового гарного хлопця, а прожила 34 роки з безпорадною людиною. Та ніколи, як сама зараз каже, і думки не допускала, що могла по–іншому влаштувати свою долю.

— Я вдячна батькам Віті, які оберігали нашу сім’ю, — каже жінка. — Допомагали нам чим могли. Коли я вчилася заочно в академії, то проблем із маленькою донькою не було. Її взяла під свою опіку бабуся. Онуку вона прийняла як рідну дочку. Наша Світлана замінила їй її доньку, яка так рано померла. Свекруха більше була із Світланою, як я, бо ж у мене робота — то секретарем парт­організації, заступником голови колгоспу працювала, то секретарем сільради. Бабуся і кіски заплітала, і до школи маленьку онуку буквально носила, щоб та взуття не забруднила. Так рідко буває.

І ще спогад:

— І Вітя страждав від свого каліцтва, і я разом з ним. Як співали десь у компанії, то і він приєднувався до гурту. А що не чув, то міг не туди затягнути. Дехто сміявся з нього: «Не треба, щоб Вітька співав». Чоловік якось почув ці слова, то аж плакав. Бувало, що і я плакала. Хотілося піти кудись, де немає людей, і кричати з розпачу. Вітя ж не міг мати прав водія, і ми машини так і не купляли. Та що машина… У селі особливо потрібне міцне чоловіче плече, якого якраз у мене не було. Доводилося самій тягнути. Я ж мимоволі порівнювала, як жінкам живеться зі здоровими чоловіками. Але як би не було, вдячна долі за прожиті з Віталієм роки.

І таке я почула від Надії Антонівни:

— То все робить та любов–пропасниця. Коли любиш, тоді витримаєш усе, що б не було в житті.

Помер Віталій Гришко 11 років тому. Вийшло так, що його життя обірвалося, коли мав 56 років, від тої ж першої травми, одержаної в дорожньо–транспортній пригоді. Якось стояв на ганку, взявся за замок на дверях, щоб відкрити його, а він, як виявилося, був якраз не замк­нений, а тому залишився в руках чоловіка. За інерцією Віталій упав і вдарився головою. Удар прийшовся якраз на те місце, де не було лобної кістки…

Ось таким у спогадах Надії Антонівни чоловік і залишився.

Сьогодні Надія Антонівна залишилася сама (свекрів уже давно нема, дочка із сім’єю живе у селі Бобли Турійського району). Але, як сама каже, знаходить зачіпку до життя і сенс його бачить в онуках, яких у неї двоє, у піснях — ще й досі бере участь у художній самодіяльності. А ще в тому, щоб зберегти історію Озерян — села, де зустріла свою любов і прожила найкращі роки. Свого часу жінка долучилася до збору матеріалів для книги «Рідні мої Озеряни».

На прощання ми попросили Надію Антонівну сфотографуватися на фоні квітучого саду, в якому є дерева, посаджені чоловіком, в якому вона сама зустріла вже 12–ту весну.