І в ХХІ столітті – це найкращий транспорт?
Фото: dobih.com.ua
Візьму пасажира з облдержадміністрації до Тагачина
У цьому селі є добротна школа, доглянутий дитячий садок, уже 25 років воно газифіковане, є і робота у діючому фермерському господарстві. Кажуть, його очільник навіть житло молодим спеціалістам надає. В усякому разі два цегляні будинки дійсно збудовані і як доказ їхньої «обжилості» — тюль на вікнах. Чого немає в цьому переліку? І то такого, без чого всі перераховані блага просто знецінюються на очах? Автобуса!
Може, це якось і непатріотично — написати про рідне село не зовсім хвалебну оду, але далі буде саме так. Скільки себе пам’ятаю, з автобусом у Тагачині Турійського району завжди була проблема. Розташований він не в такій уже й глибинці — 12 км до райцентру. Але найбільший його «гріх» — через село не проходить траса. Тут ніби тупик. Закінчується село озером, а за ним — уже інший район та інші проблеми. Щоправда, ще до існування незалежної України транспорт без проблем сюди заїжджав, навіть по кілька разів на день. А потім ну просто ніби хтось наврочив! То два дні на тиждень автобус є, і тільки в один бік до райцентру можна ним доїхати, а то вже й жодного разу.
Цією дорогою щодня їздять шкільний автобус (навчальний заклад у селі справді сучасний і великий), автомобілі фермерського господарства — і їм чомусь нічого не коле.
Якось світло в кінці тунелю з’явилося у вигляді більш-менш регулярного рейсу, який заходив у сусіднє село Клюськ. Раділи тагачинці й цьому. Велосипедами-мопедами-підводами добиралися хоча б до такої напівдороги і далі могли їхати як цивілізовані пасажири. Кінець і цього блага настав уже більше місяця тому із не зовсім логічної з «дорожної» точки зору причини. Щебенем вирівняли відрізок шосе, і камінці стали, за словами водія автобуса, колоти шини. Все було б нічого, але ж цією дорогою щодня їздять шкільний автобус (навчальний заклад у селі справді сучасний і великий), автомобілі фермерського господарства — і їм чомусь нічого не коле!
Ще можна було б зрозуміти, якби тагачинці і їхні сусіди по нещастю (мешканці Клюська потерпають від аналогічної безвиході) їхали на променад турійськими парками та скверами і, бачте, балувані, скаржилися на поганий доїзд. А їдуть же на роботу, в соціальні установи, в лікарню, бо ж навіть ніякої аптеки у цих селах нема. А населення тут не так і мало — в кожному більш як по сотні хат. І потреби їх мешканців точнісінько такі, як і в жителів приміських сіл.
Коли розповідаю про таку ситуацію знайомим, одні щиро дивуються, інші думають, що прибідняюся. Адже як так: навіть у віддалені села поліських районів автобуси ходять регулярно і дуже часто ще й зі сполученням з обласним центром. І дійсно, як приклад — крихітне село моєї бабусі в Камінь-Каширському районі, де залишилося, може, з десяток житлових будинків. Туди автобус ходить. І вигідно йому. І м’яко.
Я завжди мріяла, аби якийсь великий транспортний чиновник приїхав у Тагачин. Щоб його зустріли на трасі підводою, як зустрічав мене тато добрий десяток років. Щоб у спеку, дощ або мороз його провезли оті кілометри, щоб він зліз із воза запилюжений і за цей час якось та й здогадався б, як змусити перевізника поряд із прибутками рахуватися ще й із потребами громади. Згодна навіть сама привезти його з Луцька, але обов’язково висаджу на перехресті, де закінчується транспортна цивілізація. То хто зі мною, панове?
