«ДМБ-84», або Слід на землі
П’яненький сержант-зв’язківець у парадній формі на боковій стінці тамбура пасажирського поїзда «Адлер – Київ» ретельно видряпував ножем слова. Вони виходили не зовсім рівні. Поряд стояли ще три військовослужбовці, які намагалися допомогти. Текст був дуже простий, але всім зрозумілий: «ДМБ-84. МАЙ. КОСТЯ. ТУАПСЕ – КИВЕРЦЫ»
Кость ГАРБАРЧУК, редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»
Тоді, у травні 1984-го, хотілося всьому світові розповісти, що я – неймовірно щасливий та вільний – їхав у цьому вагоні на «дембель». Хоча б таким варварським способом намагався залишити свій слід на землі. В епоху, коли ще не знали соціальних мереж, інтернету, потрібно було якось висловлювати свої емоції та почуття.
Уже згодом, після армійської служби, коли я став студентом історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, під час лекції в Софії Київській старенький професор розповідав нам про тексти, видряпані на стінах древнього собору ще в
ХІ столітті, які науковці назвали «графіті». Завдяки їм удалося дізнатися чимало подробиць про повсякденне життя тодішніх городян. Кияни також закохувалися, ревнували, проклинали й просили допомоги у Всевишнього.
Тоді мені стало цікаво, як будуть оцінювати нас через тисячу літ нащадки, коли почнуть аналізувати сучасні написи на стінах та парканах. І я взявся їх колекціонувати. За ці роки траплялися цікаві. Не варто навіть згадувати вульгарні, нецензурні. Вони були й будуть, зокрема в громадських місцях. Отож автори різних поколінь зовсім не відрізняються розумом та винахідливістю.
Закономірно, що головна тема – любовноеротична. Як і колись, закоханий, але занадто скромний хлопчина не наважується освідчитися гордовитій сусідці Діані й пише метровими буквами про свої почуття, сподіваючись на взаємність.
Зовсім нещодавно на бляшаному паркані біля бібліотеки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки побачив послання, виконане великими літерами: «Люблю Аню!» А вже через кілька днів хтось дописав одну букву – і воно стало таким: «Люблю ВАню!» Невже автор змінив сексуальну орієнтацію? Можливо, просто якась дама скористалася чужою працею й нагадала Івану про свої почуття. Хоча, за моїми спостереженнями, авторами парканно-стінового «графіті» найчастіше стають таки чоловіки. Щоправда, бувають винятки. Ось приклад страшної жіночої помсти: «Толік – імпотент» – кричав напис у під’їзді дев’ятиповерхівки на проспекті Відродження в Луцьку. Тепер спробуй спростувати це твердження.
Окрема тема – учнівська та студентська творчість. Найбільше досі пишуть школярі, ображені на своїх учителів, а найоригінальніше – студенти. Досі пам’ятаю заклик у факультетській курилці в «червоному» корпусі: «Товарищи студенты! Убедительная просьба не бросать окурки в писсуары, а то их трудно потом раскуривать». Думаю, кожен із нас бачив цікаві, навіть несподівані «графіті», які запам’яталися, може, дехто й сам «творив».
… Подивився залізничний розклад. Поїзд «Адлер – Київ» досі курсує. Будете ним їхати, зайдіть у тамбур сьомого вагона, а раптом там зліва, за дверима, зберігся напис: мій слід на землі.
