Ольга Більська стала для Симона Петлюри коханою дружиною на все життя - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.60 € 32.47
Ольга Більська стала для Симона Петлюри коханою дружиною на все життя

Їй судилося пережити чоловіка на 33 роки.

Фото i2.wp.com.

Ольга Більська стала для Симона Петлюри коханою дружиною на все життя

Епіграфом для однієї зі статей про цю жінку стали поетичні рядки Лесі Українки: «Тож ні один співець її не вславив /І ні один митець не змалював,/ Десь там, на дні історії глибоко/ Лежить про неї спогад»

Ольга Більська була соратницею й дружиною Симона Петлюри, лідера українського визвольного руху ХХ століття, великого українського патріота, який все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України, ім’я якого стало символом борця за українську незалежність. Разом з тим Симон Петлюра був взірцевим сім’янином, йому вдалося зберегти найчистіші взаємини у родині, почуття любові до дружини Ольги й доньки Лариси (Лесі). Ольга була люблячою, вірною своєму чоловікові, сприяла збереженню їхніх подружніх цінностей, про що писала в одному зі своїх листів: «Щодо нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли… Його несмак до впускання чужих людей, або просто «инших» людей до особистого життя поділяю цілком і я, і сей несмак вважаю ніби заповітом».

Після знайомства із Симоном Петлюрою Ольга разом із ним брала активну участь в українському громадсько-політичному русі, а після одруження вона допомагала своєму чоловікові у підготовці літературно-наукового й загальнополітичного місячника російською мовою «Украинская жизнь» (1912–1917, Москва), що знайомив російських читачів із українознавством.

Восени 1917 року родина Петлюр переїхала до Києва, а влітку 1918-го, коли Петлюру було заарештовано, звинувачено в антиурядовому заколоті й ув’язнено до середини листопада, Ольга з донькою Лесею змушені були переховуватися за різними адресами. Наступ більшовицького війська змусив Директорію УНР залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім — ​до Кам’янця-Подільського, Рівного, Станіслава (нинішнього Івано-Франківська), а згодом знову повернутися через Тернопіль до Кам’янця-Подільського. За таких непевних умов існування члени українського уряду переживали за безпеку своїх родин, тому на час воєнних дій вирішено було відправити жінок і дітей у надійніше місце. Ольга Петлюра з Лесею в кінці листопада 1919 року виїхали до Праги, де знаходилася дипломатична місія УНР на чолі з послом Максимом Славінським. Певно, тоді не сподівалася, що з цього часу для неї розпочнеться довготривала сорокарічна імміграція з постійними проблемами її родини, трагедіями й тривогами.

Щодо нашого родинного життя, то завжди в повній згоді ховали ми його від чужих очей, як тілько могли…

Після трагічної смерті Симона Петлюри українська еміграція у багатьох країнах світу, в тому числі й у Канаді, підтримувала контакти з його родиною. Урядом УНР в екзилі було створено Комітет для вшанування пам’яті Симона Петлюри, який 22 червня 1926-го, серед інших розпоряджень, видав комунікат «До вірних синів — ​патріотів українського народу в Америці та Канаді», в якому йшлося про те, що «Покійний залишив дружину й доньку без ніяких засобів до життя… Організувати спецфонд для забезпечення родини».

У Канаді було утворено «Фонд оборони честі українського народу», який висловив вдові Симона Петлюри своє співчуття й надав невелику фінансову допомогу, за що Ольга Петлюра у своєму листі до його голови, видатного українського військового й політичного діяча, генерала Володимира Сікевича, який з наказу Симона Петлюри виїхав до Канади ще в 1924 році, був організатором та керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Хреста Симона Петлюри у цій країні, висловила щиру подяку цьому фонду за увагу та пожертви.

Їй судилося пережити загибель свого чоловіка, несправедливий посмертний паризький процес, протоколи та документи якого з Паризького архіву не знайшли повного оприлюднення й сьогодні, залишитися на чужині вдовою й боротися з матеріальними нестатками та смертельною хворобою доньки, пережити її смерть і бути активним членом української громади в імміграції.

Марина ЛУГОВА