Курси НБУ $ 29.25 € 30.84
Дев’ять днів знайомства і 70 літ подружнього життя: волиняни поділилися секретом сімейного щастя

У вересні 2006–го, незадовго до 55–річчя подружнього життя, Шевчуки взяли церковний шлюб.

Волинь-нова

Дев’ять днів знайомства і 70 літ подружнього життя: волиняни поділилися секретом сімейного щастя

Жителі села Лаврів Луцького району Євгенія та Степан Шевчуки вдячні Богу за кожен рік, пройдений у парі. Не випадково цей поважний ювілей — платинове весілля — має ще й іншу, дуже промовисту, назву — вдячне або ж благодатне. Вже те, що вдвох зустріли його, — неабиякий дарунок долі

«Їхали за вербовкою на Донбас, щоб паспорта мати, а вийшло, що долю свою знайшли»

Хата Шевчуків стоїть самотньо у полі — за кілька сотень метрів від головної вулиці Лаврова. Колись тут була ціла колонія, але ж із часом за тодішньою установкою всі в село перебралися. І Степану Корнійовичу не один голова місцевого колгоспу говорив, що пора, мовляв, і йому — до гурту. Він ніби й погоджувався («Добре, добре…»), але так і не рушив з місця, де предки жили. Сюди привів дружину, тут виросли їхні син і донька. Тут все життя минуло — в цьому році чоловікові й дружині (а вони — однолітки) виповниться вже 92.

Не кожному так усміхається доля — дожити до таких поважних літ та ще й у парі!
Не кожному так усміхається доля — дожити до таких поважних літ та ще й у парі! / Copyright 2012

 

— Мій Степан — то лаврівський, а я родом — з Ясенівки, що на Рожищенщині, — каже Євгенія Тимофіївна, коли мова заходить про те, як же вони побралися. — Та от доля звела…

То був 1951–й. Євгенії Тимофіївні, а тоді просто Жені, — двадцять один рік. Після непростого дитинства, юності («вісім літ мала, як мама померла, а коли батько мачуху привів, то мене заміжня сестра забрала до себе в Новий Мосир») — така ж злиденна молодість. У колгоспі платили копійки й ті — в кінці року.

А такими наші герої були в далекій молодості.
А такими наші герої були в далекій молодості. / Copyright 2012

Читайте також: У самотньої баби Ганни з Волині тепер є своя сонячна станція

— Хотілося вирватися із села, — пригадує жінка повоєння. — А як, коли паспорта не можна було виробити? (Аж у 1974 році була прийнята постанова уряду про повну паспортизацію, згідно з якою колгоспники мали право вільно пересуватися країною та вибору місцяпроживання. — Авт.) І хоч я на той час, закінчивши курси, працювала лаборантом на Голобському маслозаводі, оскільки сусід, який був там директором, прийняв без того головного документа, все ж пристала до компанії ясенівських дівчат й завербувалася на «стройку» в Сталіно. Ось тоді все й рішилося: їхала за вербовкою на Донбас, аби паспорта мати, а вийшло, що долю свою знайшла, бо був у цій же групі і Степан Шевчук — мій майбутній чоловік.

Сімдесят років минуло з того часу, а чіпка пам’ять жінки зберегла той серпневий день, ту мить, коли вони зі Степаном вперше побачилися. Із Луцька забирав їх вербувальник, котрий прибув зі Сталіно. На товарній станції чекали заробітчани свого потяга. Дівчина сиділа на ящику («чи, може, чемодані?») й читала книжку. Аж хлопець — якийсь незнайомець — мимо йде. Подивився на неї й спитав: «Можна біля вас сісти?». «Сідайте», — відповіла, хоч у першому враженні не було й краплі симпатії: «Якийсь такий чорний — нащо ти мені здався…». Сів, розговорилися. Нібито й не до нього в якусь мить дівчина сказала: «Коб то хто цукерок купив». Десь пішов незнайомець, який сприйняв ці слова на свою адресу, й повернувся невдовзі з паперовим рожевим кульочком, у котрому були коричневі «подушечки» (хто жив у повоєння, той знає, яка це була лагоминка). Віддав цукерки Жені. Вона, звичайно, всіх інших дівчат пригостила. Але після цього Степан уже не відходив від неї. А тут ще й пощастило, що завербовані з Рожищенського й Луцького районів їхали в одному вагоні. Дев’ять днів були разом у дорозі. «Як доберемося на місце, то розпишемося», — таким було освідчення Степана. Женя, як зараз каже, не сприйняла всерйоз ці слова, бо ж хлопця мала з Доросинь, який служив якраз в армії. Але сталося саме так, що за Степана, з яким не довелося ні вечоркувати, ні на танці ходити, вийшла заміж.

«Про плаття, вельон і мови не було: розписалися в загсі — ото й усе весілля»

Хоч спочатку доля повела їх різними дорогами. Євгенія (в дівоцтві — Антонюк) потрапила в селище Катик — тепер це Шахтарськ Донецької області. Кругом — чисте поле і два великі гуртожитки, де й поселилася разом з іншими дівчатами–землячками. А Степан опинився у місті Ханжонкове. У життєвій круговерті на чужині могли й загубити одне одного, якби не настирливість хлопця, якому, видно, не на жарт запала в душу дівчина з Рожищенщини. Три місяці шукав він її. І знайшов. А коли приїхав у Катик і вони зустрілися в гуртожитку, то запропонував те, що вже чула від нього в дорозі, — розписатися. І хоч у дівчини були сумніви, бо ж із армії чекала хлопця, та й «як виходити заміж, коли так мало знаєш людину?», все ж, врешті–решт, дала згоду. Про день, коли стали чоловіком і дружиною, Євгенія Тимофіївна розповідає:

Сімейною реліквією стало свідоцтво про одруження.
Сімейною реліквією стало свідоцтво про одруження. / Copyright 2012

 

— Як доберемося на місце, то розпишемося, — таким було освідчення Степана.

— Перш пішли ми із Степаном у загс посьолковий і подали заяву, а через місяць мій наречений знов приїхав, і тоді вже шлюб був зареєстрований. То припало на 28 листопада. Але у нашому свідоцтві про одруження значиться 1 грудня 1951–го. Бо, як сказала працівниця загсу, листопадова вєдомость уже закрита. Про біле плаття, вельон і мови не було, тим більш — про пишне застілля: розписалися — ото й усе весілля. Того ж дня Степан вернувся до себе в Ханжонкове, бо на ранок йому треба було виходити на зміну. А за якийсь час за мною приїхав, забрав до себе. Нам дали кімнату в гуртожитку. Вже я не 30–кілограмові бетонні блоки тягала, як це було в Катику, а легшу роботу мала — влаштувалася прибиральницею в гуртожитку.

Вербовка в них була на рік. І там, на чужині, мав би народитися й їхній син–первісток. Але виручило, що після того, як Євгенія вийшла заміж, її паспорта не переслали за місцем проживання чоловіка, як це мало бути за правилами, а видали їй на руки. І коли Степан побачив, що в документі дружини і виписка є, то сказав: «Їдь додому, а я строк добуду й теж вернуся».

— Я так і зробила. І в лютому
1952–го, уже знаючи, що в нас буде дитина, поїхала до сестри у Новий Мосир. А потім Степан повідомив, що його забирають в армію. Не проводжала його, бо й грошей на дорогу не мала. І вийшло так, що не бачилися ми з ним майже чотири роки. Що служив аж у Приморському краї, то й у відпустку не приїжджав. Вернувся додому аж у 1955 році…

Як жінка каже, вже на готового сина, якого вони назвали Ярославом, приїхав Степан. Малий ніяк не міг втямити, що то його батько, і перш дядьком кликав.

«Як приїде Женя, то прийми її й свого онука»

Поки чоловік служив, Євгенія жила в Новому Мосирі в сестри. Там і син з’явився на світ. Як то вже в селі: хтось вірив, що вона на Донбасі заміж вийшла, а хтось і підсміювався, що із животом вернулася із заробітків: мовляв, хто того чоловіка бачив?

— Мати Степана з його листа знала, що ми поженилися, — каже жінка. – А коли Славик народився, то він написав їй: «Як приїде Женя, то прийми її й свого онука». І вона мене добре зустріла, прийняла в родину, коли я в Лаврів перебралася, як хотів Степан. Хоч за якийсь час у Новий Мосир вернулася, коли зі свекрухою трохи не ладилося. Вже як чоловік відслужив в армії, то забрав нас сюди назавжди. Моє кочове життя закінчилося — стала я лаврівською…

У цій хатині, що сьогодні стоїть одиноко в полі, у 1959–му народилася їхня донька Людмила. Виростило подружжя дітей, онуків діждалося, правнуків. І в радості були разом, і в горі — сім років тому похоронили дочку, земне життя якої передчасно обірвалося через важку хворобу.

Євгенія Тимофіївна дістає із шафи альбоми, показує світлини. В основному вже теперішні, «бо хто колись мав ті фотоапарати».

— Ото, — каже, беручи один зі знімків, — ми з дідом (так жінка, відповідно до поважного статусу вже навіть прадідуся, називає чоловіка. — Авт.) вінчаємося.

16 вересня 2006–го, незадовго до 55–річного ювілею спільного життя, Шевчуки вирішили взяти церковний шлюб. У Свято–Покровському храмі села Лаврів отець Роман звершив таїнство.

— З такої оказії родина Степана зібралася, яка вже давно й моя, — пригадує наша героїня. — Приїхали з Луцька син та дочка зі своїми сім’ями. В хаті нас, як молодят, зустрічали з короваєм, шампанським. Столи стояли накриті для гостей. Було те, чого через нужду ми не мали, коли побралися. Не з добра ж їхали на Донбас!

Із Божого благословення Євгенія й Степан Шевчуки дожили й до 70–літнього ювілею свого шлюбу. Вони вдячні Господу за даровані їм довгі літа, та ще й у парі — не кожному так усміхається доля! А ще за те, що не помилилися, коли одружилися, знаючи одне одного, по суті, лише дев’ять днів.

Telegram Channel