«Діду, пішов на ... отсюда – я сказав!!!»

З чого дивувався і чим переймався протягом останнього часу доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Сергій ХОМІНСЬКИЙ

…з керівництва ОСББ на Дубнівській, 12

Якось довідався про непросту ситуацію, яка склалася навколо створеного ОСББ «Дубнівська, 12» у Луцьку. Буцімто мало не «ліві люди» — ​користуючись прогалинами у законодавстві — ​спочатку створили те об’єднання, а тепер «качають права», діючи виключно у власних інтересах і безсоромно «чхаючи» на абсолютну більшість мешканців будинку.

Аби якось захистити себе, збурені люди оголошують збори жителів. На які, звісно, запрошують і керівництво ОСББ, сподіваючись почути звіт про його діяльність. Збирається більше сотні осіб. Зо дві години вони обурюються всім, що коїться. Проте толку з того ніякого. Адже керівництво ОСББ… не прийшло!

— А ти хто такий?! Журналіст?! А ми пресу не запрошували! Не імєєш права! Ми нічого коментувати не будемо!!! — ​задкуючи, кричать «сміливці» й кидаються навтьоки сходами рідного під’їзду.

За кілька тижнів «керманичі» таки оголошують збори. На них присутні (з багатоквартирного будинку на п’ять під’їздів) «аж» 42 особи. Людей із 15 — ​«опозиція» (ті, кого довелося бачити на попередніх зборах). Решта — ​керівництво ОСББ та їхні голосисті родичі і знайомі.

«Звіт» відбувається у доволі несподіваній формі. Голова ОСББ пан Анатолій Голас розповідає, що «всьо нормально». Жодної конкретики про зроблене не звучить — ​натомість лунає сила–силенна звинувачень на адресу «опозиціонерів», які не дають йому працювати. Час від часу кілька схвальних слів до цього додає чи то заступник, чи то помічник пана Голаса — ​пан Костянтин Пастухов.

Один з «опозиціонерів» — ​інтелігентний худенький чоловік років під 80 (як згодом мені вдалося з’ясувати, звати його В’ячеслав Боймук), у зворушливому старенькому береті на голові — ​тихцем дістає фотоапарат і намагається сфотографувати це «дійство».

— Забрав фотоапарат! Тобі хто дозволив знімати?! Діду, пішов на ... отсюда — ​я сказав!!! — ​перериває свій виступ високошановний голова ОСББ пан Голас, «звертаючись» до літнього чоловіка, який за віком «із запасом» годиться йому в батьки.

Тим часом права рука пана Голаса — ​пан Пастухов — ​кидається до дідуся, погрожуючи відібрати в того фототехніку. Недовго думаючи, «на допомогу» поривається й сам пан голова. Двоє здоровил обступають старенького, хапають його за барки і таки трощать техніку.

Зрештою ​цілком задоволене своїм «подвигом» ​«високоповажне керівництво» повертається в «президію». Після чого надає слово для звіту пані бухгалтерці.

Замість оперувати точними і конкретними цифрами, та… береться запевняти присутніх у виключній чесності себе самої і своїх «босів». ​Мовляв, якщо ви думаєте, що ми щось тут крадемо, — ​то ви помиляєтеся, тут немає що красти!

Після цього висувається цілком логічна пропозиція: ​треба суттєво збільшити розмір внесків на утримання будинку та прибудинкової території. Голова відразу ставить її на голосування.

— Хто «за» — ​підняти руки! — ​командує пан Голас.

Піднімається зо два десятки рук.

— Прийнято одноголосно! — ​рапортує пан Пастухов.

— А як же ж ми? Чого ви не питаєте: хто проти, хто утримався? — ​розгублено запитує якась бабця з «опозиції».

— Роти позакривали! Вас хтось сюди звав?! — ​вчергове рявкає на людей високоповажний пан голова ОСББ.

Як тільки «дійство» закінчилося, підходжу до панів Голаса і Пастухова, представляюся, після чого прошу їх пояснити свою поведінку і висловити власну позицію.

— А ти хто такий?! Журналіст?! А ми пресу не запрошували! Не імєєш права! Ми нічого коментувати не будемо!!! — ​задкуючи, кричать «сміливці» й кидаються навтьоки сходами рідного під’їзду.

…з невідомості Штірліца та Ярослава Гашека

На практичному занятті з курсу «Проблематика ЗМІ» розглядаємо тему релігії. Одна студентка, презентуючи своє «домашнє завдання», вживає слово «пастор».

— А хто це такий — ​пастор? — ​запитує «з місця» хтось з одногрупників.

— Пастор — ​це протестантський священик, — ​пояснює студентка.

— Пам’ятаєте — ​пастор Шлаг, — ​вставляю свої «п’ять копійок» і я. Однак помічаю в очах студентів якусь розгубленість — ​тож додаю:

— Ну — ​пастор Шлаг, професор Плейшнер, радистка Кет… «Сімнадцять хвилин весни» (саме так в інститутські часи вчив нас перекладати назву того фільму знаний професор–мовознавець Олександр Пономарів)!

Проте за реакцією моїх студентів розумію, що вони починають хвилюватися — ​чи бува не перегрівся (біля напівхолодної університетської батареї!) їхній Сергій Йосипович…

— Про Штірліца точно ж мали чути! — ​все одно не вгаваю я.

— О — ​Штірліц! Мені знайоме це ім’я! Щоправда, звідки саме — ​згадати не можу, — ​вигукує один зі студентів.

Ще чверть століття тому — ​в часи мого школярства — ​кожен хлопчак був просто зобов’язаний знати хоча б зо три десятки анекдотів «про Штірліца». Деякі з них я пам’ятаю і досі. Як ось цей:

«Штірліц намагався повісити штору. Проте Штора не здавався й з усіх сил бив Штірліца рукояткою пістолета по голові».

Нинішньому ж юному поколінню культовий фільм 1970–1980–х років (і, погодьтеся, фільм таки доволі непоганий) уже практично «нічого не говорить». В їхніх головах — ​інші речі, зокрема й інші фільми (серед котрих так само доволі непогані). Назви яких не завжди багато «скажуть» представникам навіть мого покоління — ​що вже казати про старших людей. Вочевидь, це один із законів природи чи розвитку суспільства…

Інша ситуація зачепила трохи більше. В університеті працюю не лише з майбутніми журналістами, а й зі студентами на іншому факультеті. На практичне заняття мали творче завдання: написати про пам’ятник чи про скульптуру, що прикрашають вулиці, парки або сквери Луцька.

Одна зі студенток підготувала матеріал про бравого вояка Швейка, який «сидить» із кухлем пива біля ресторації на пішохідній вулиці Лесі Українки.

— Скільки разів я проходила повз нього — ​й сприймала як просто кумедного «дядька з кухлем пива»! — ​щиро розповідає дівчина (до речі, дуже старанна і хороша студентка). — ​А виявляється, то був такий чеський письменник Ярослав ГашЕк, який написав роман, головним героєм котрого був якраз отой наш Швейк з Лесі Українки!

Одногрупники з інтересом слухають. Проте з усього видно, що Швейк і для них досі був просто «дядьком із пивом».

— Правильно наголошувати не ГашЕк, а ГАшек, — ​поправляю я й трохи додаю про цього письменника, про його зв’язки з Україною, зокрема з Києвом тощо.

Студенти, між іншим, справді творчі, розумні і прекрасні (дехто навіть загорівся бажанням прочитати той роман). Однак за Гашека з його Швейком трохи прикро. Може, хоч якусь табличку біля того «дядька з пивом» вчепити?

…з анімаційного фільму «Коко», переглянутого разом із донькою-першокласницею

Пообіцяв Юстині зводити її на вихідних (або ж «на вихіднях», як каже вона сама) у кіно. Прийшовши в суботу зранку в кінотеатр, з’ясовуємо: «для дітей» в репертуарі є лише американська комп’ютерно-анімаційна стрічка «Коко». Напередодні встиг прочитати у «всесвітньому павутинні» буквально кілька речень про цей фільм. Запам’ятав, що він про пригоди мексиканського хлопчика… в Країні Мертвих.

— А чогось іншого точно немає? — ​з надією запитую в юнака–касира, — ​бо я читав, що там щось про Країну Мертвих — ​нащо воно дитині…

— Тільки «Коко». Але ви не переживайте — ​там нічого такого немає. Це ж мультик, — ​беземоційно пояснює хлопець.

Проте коли на екрані починають з’являтися ті мертвяки — ​стає таки трохи некомфортно. Та й фільм спочатку якийсь передбачувано–прямолінійний. Однак уже ближче до його «екватора» він серйозно «затягує».

Бо мультик — ​таки хороший. З глибокими смислами, які — ​мабуть, воно так завжди — ​зводяться до прописних істин. Він ненав’язливо вчить шанувати родинні цінності, зокрема пам’ятати і поминати своїх померлих родичів. Бо ті, кого на цьому світі не поминають, ​на тому живуть такими собі «безхатченками». А якщо померлого взагалі забувають — ​він зникає навіть із Країни Мертвих…

12–річний мексиканський хлопчик Мігель, якого штовхає вперед непереборне бажання грати на ненависній у його родині гітарі, зрештою розкриває знов-таки родинну таємницю.

З’ясовується, що за безмірною ненавистю насправді стоїть ще більша любов. Показується, що шанс на примирення є навіть тоді, коли воно вже, здавалося б, неможливе, ​бо перейдено межу між життям і смертю. Яскраво демонструється, як важливо з усіх сил прагнути своєї мети. І ще важливіше — ​вчасно у цьому прагненні зупинитися. Аби потім таки досягти бажаного.

Карколомні сюжетні повороти, багато гумору, прекрасне поєднання української та іспанської мов (для мене як для людини, яка впродовж дев’яти років навчання в бакалавраті, магістратурі та аспірантурі вчила якраз екзотичну як для України іспанську, — ​це взагалі було свято!). Ідея незворотності покарання, від якого не сховаєшся навіть «там», зрештою торжество добра над злом. Ну і, звісно, ті мертвяки, ​які під кінець видаються вже напрочуд милими створіннями.

А ще — ​феноменально виписаний образ Коко, прабабусі Мігеля, ім’я котрої і стало назвою фільму. Вона одна у всій родині пронесла крізь усе своє життя велику Любов. До свого тата, якого всі інші члени родини затято — ​і, як з’ясувалося, цілком безпідставно — ​вважали негідником.

Позаду нас у залі сиділо шестеро хлопчаків — ​років по вісім–дев’ять. Перед сеансом компанію привела мама одного з них — ​вочевидь, це була складова святкування дня народження. Після закінчення фільму, коли у залі вже увімкнули світло, котрийсь із них запитує інших:

— Всі плакали?

У відповідь — ​тиша. Плакали справді всі.