БосоНІЖНІСТЬ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
БосоНІЖНІСТЬ

Волинь-нова

БосоНІЖНІСТЬ

— Бог, мабуть, створив море, коли був закоханий, — ​кажу своєму Ангелу, поки розчиняється цукор у моєму капучино. Ангел пір’їнкою малює на піску дивні фігури і мовчить, а я продовжую: — ​Боги ж теж закохуються. Хоча б в юності, на перших мільярдах літ, які ми потім вважатимемо Днями творення світу

У морі Бог втілив свою пристрасть, подарував морю колір Її очей. Спочатку він створював і дарував Їй квіти, вигадував кольори, заплітав зорі в Її волосся, творив з нього сузір’я, прикрашав Її сукні хвостами комет, дозволяв Їй гладити своїх левів і приручати вітри, прихиляв Їй небо, але відчував, що цього мало. Тоді він вигадав море. Опісля з моря народжувалися найгарніші богині.

— Вам, жінкам, завжди мало, вас навіть морем не вгамуєш. Створивши для вас море, треба бути готовим, що воно стане океаном холоду, — ​сміється мій демон, кидаючи лід в ранковий віскі. — ​Ви викидаєте квіти, гладите левів проти шерсті, а прирученими вітрами наповнюєте вітрила ворожих суден, злягаючись із тими ж ворогами. Потім ще війнам ради не даси.

Він дивиться, як високі хвилі бруняться мереживом піни, і відчувається, що він би із задоволенням роз­бурхав шторми — ​чи в морі, чи в моїй душі. В ньому ж вони не стихають…

— Мене морем можна вгамувати, — ​зауважую я, відчуваючи, що ці хвилі, які з гуркотом розбиваються об берег, потрохи вимивають з мене суєту.

— Брехня, — ​демон салютує мені келихом, підморгуючи, — ​тобі однаково потрібні чиїсь очі, щоб топити в них пристрасть.

— Ти занадто багато знаєш, — ​салютую йому у відповідь. — ​Ну от і дай мені ці очі, чи тобі шкода?

Тобі однаково потрібні чиїсь очі, щоб топити в них пристрасть…

Він заглядає в мене, подивований.

— Упевнена?

— Звісно, ні. Та і проситиму не в тебе.

Він сміється.

— Знаєте, — ​кажу їм обом, — ​на цьому морі я відчуваю дивні речі. Мені подобається ходити босоніж. Гарячий пісок обпікає мої ноги. Викинуті хвилями на берег мушлі їх колють. Я маю від того дивовижну насолоду. Між мною і землею, між мною і водою та повітрям — ​немає жодних перепон, це ж і є справжність? Коли ти безборонно впускаєш у себе енергію, вбираєш сонце, знаєш температуру води і піску, запах вітру, відчуваєш гострі грані всього кожною клітиною, зливаєшся із Всесвітом… Довіряєш йому попри те, що він буває жорстоким, обдирає іноді тобі серце — ​обставинами причин, чужими словами, вчинками, байдужістю чи холодністю. Дурне безборонне серце завжди хоче любові, прагне захисту, й коли того нема, а надто — ​коли хтось довіру зраджує, — ​вдягає лати. Для захисту ми носимо маски, ховаємося за окуляри, прикриваємося одягом і взуттям. Щит повсякденності. А на морі ми це знімаємо. Сонце пече нас, вітер заплутується у волоссі, солона вода змиває все, нанесене людським і нелюдським. Хочеться бути беззахисним, безборонним, відкритим, довіряти і відчувати. Може, тому мені і здається, що море міг створити лиш закоханий Бог. Лиш кохання робить беззахисним.

Демон доливає собі віскі, докидає льоду і задумливо дивиться туди, де небо зливається з морем. Відблиски сонця в глибокій темряві його очей на мить стають схожі на тінь дев’яти вогненних хвостів Кіцуне…

— Хочеш, подарую тобі слово на позначення цих відчуттів? — ​запитує він.

— Приймаю.

Ну що ж, тримай, — ​каже він. — ​Не знаю, чи воно є в словниках. Але відчувається це, упевнений, саме так. БосоНІЖНІСТЬ…

Наталка МУРАХЕВИЧ,
оповідання із серії #поки–розчиняється–цукор


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.